Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Інші діти в супроводі дорослих із задоволенням виходили за межі цього світу, він же зав­жди залишався. У цей куций, чотирикутний маленький світ і ввірвався Лось, цілком його заповнивши, відтак зробив безкраїм і безконечним, а Сліпий віддав йому свої душу й серце — всього себе — на вічні часи.

Інший би не зрозумів і не прийняв би, інший на місці Лося міг би навіть не помітити цього, але Лось усе зрозумів, і коли йому настав час іти, він знав, що Сліпого він мусить узяти з собою.

Сліпий на це не розраховував. Він здогадувався, що Лось рано чи пізно піде, що він знову залишиться сам — і що це буде дуже страшно. Але не уявляв, що все може бути зовсім інакше. А потім сталося чудо. Пам’ять зберегла той день з усіма деталями, з усіма звуками та запахами, з теплом сонячних променів на лиці. Вони кудись ішли, і Сліпий чіпко, дуже чіпко тримав Лося за руку, і серце його трепетало, як поранений птах. Йому було боляче від занадто великого щастя. Вони йшли довго. Сонце пригрівало, камінці хрустіли під ногами, десь далеко з ревінням пролітали автомашини. Так довго і так далеко йому ще ніколи не випадало ходити. Потім вони їхали автівкою, де йому довелося відпустити руку Лося, тож він ухопився за полу його піджака.

Так вони приїхали в Дім, де також було багато дітей, але на відміну від тих, попередніх, усі вони були зрячі. Він уже знав, що це значить — що у кожного з них є дещо таке, чого немає в нього. Але його це більше не турбувало. Головне, поряд був Лось — людина, яку він любив, людина, що любила його.

Потім виявилося, що Дім живий і що він також уміє любити. Любов Дому була не подібна ні на що. Іноді вона лякала, але серйозно — ніколи. Лось був богом, і місце, де він жив, не могло бути простим місцем. Але ж і завдати шкоди воно не могло. Лось не показував, що він знає про справжній Дім, вдаючи, ніби не розуміє, і Сліпий здогадався, що це Велика Таємниця, про яку не варто говорити вголос. Навіть із Лосем. Тому він мовчав і просто любив Дім, як ніхто до того. Йому подобався запах Дому, подобалося, що в ньому багато відсирілої штукатурки, яку можна відколупувати від стін і поїдати, подобалося велике подвір’я і довгі коридори, якими цікаво бродити. Йому подобалися щілини в стінах Дому, його закапелки й закинуті кімнати, те, як довго в ньому тримаються сліди тих, хто проходить, подобалися приязні привиди та всі без винятку дороги, які Дім перед ним відкривав. Тут він міг робити все, що хотів. Раніше за кожним кроком стежили всюдисущі дорослі. На новому місці цього не було, і з незвички це було дещо дивно, навіть незручно, хоча призвичаївся він швидко, значно швидше, ніж думав.

Синьоокий Лось — ловець дитячих душ — вийшов на ґанок і подивився на небо. Розжарене, воно пригасало червоним на обрії. Вечір не ніс прохолоди.

Хлопчик з підбитим оком, який сидів на ґанку, також дивився на небо.

— Що трапилося? — запитав його Лось.

Хлопчик скривився.

— Він сказав — я мушу вміти битися. А навіщо, хотів би я знати? Він зав­жди мовчить і мовчить, як глухий, — ось хай би мовчав собі далі. Коли він говорить, з ним взагалі неможливо. Я раніше думав: «Як зле, що він мовчить!» А тепер думаю, що було краще. І бійки його мені не потрібні. Шарахнув навіщось по оку. Заздрить, що я можу бачити, напевно…

Лось заховав руки в кишені штанів і загойдався на п’ятках:

— Боляче?

— Ні.

Хлопчик піднявся й ліг животом на поручні, перевиснувши у двір.

— Просто він мені набрид. Іноді здається, що в нього з головою не все гаразд. Дивний він якийсь.

— Він каже про тебе те саме, — Лось ховав усмішку, розглядаючи понуру фігурку на перилах. — Але ж ти пам’ятаєш нашу домовленість?

Хлопчик кілька разів хитнувся, відштовхнувшись ногами від дощаного настилу ґанку.

— Пам’ятаю. Не скаржитися, не ображатися і не дутися. А я і не дуюся, і не скаржусь. Я просто гуляю, — він задер голову й перестав розгойдуватися. — Глянь, Лосю, яка краса! Червоне небо. А дерева — чорні. Так, ніби небо їх спалило.

— Пішли, — Лось повернувся до дверей. — З балкона небо виглядає ще гарніше. Тут ти годуєш комарів.

Хлопчик неохоче зліз із перил і пішов слідом.

— Бідака Сліпий нічого цього не бачить, — сказав він із тихою зловтіхою. — Зрозуміло, чому він такий нервовий.

— А ти розкажи йому, — відповів Лось, відкриваючи двері. — Йому буде приємно послухати про те, чого він не бачить.

— Ага, — кивнув хлопчик. — Якраз. І він зможе підбити мені друге око, щоб ми з ним у всьому зрівнялися. Це йому також буде приємно.

Двоє хлопців лежали на балконі на надувному матраці, головою до голови. Хлопчик у солом’яному брилі, з порожніми рукавами сорочки, підібганими під живіт, монотонно бурмотів, не піднімаючи очей від квітчастого матраца:

— Вони білі й рухаються, а по краях ніби рвані чи трохи покусані. Знизу рожевуваті. Рожеве — це ніби червоне, тільки світліше. А рухаються вони дуже поволі, треба довго дивитися, лише тоді побачиш. Зараз їх мало. А коли буває багато, то вже не так сонячно, а якщо ще й хмариться, то зовсім темно, і тоді навіть дощ може піти…

Довговолосий хлопчик підняв голову й насупився:

— Не треба про те, чого нема. Розказуй про те, що зараз…

— Добре, — погодився хлопчик в брилі й перевернувся на спину. З матраца посипалися кукурудзяні зернята й крихточки печива, які позавалювалися в заглибини. — Отож вони білі, а знизу рожевуваті й тихо пливуть, а довкола все голубе.

Він примружився, дивлячись крізь вигорілі вії на рівну, без жодної хмарини, блакить неба; тоді, усміхаючись, повів далі:

— Під ними все голубе; і над ними також. А самі вони, як білі баранці. Шкода, що ти не бачиш цієї краси…

Дім був порожній чи то здавався порожнім. Щоранку прибиральниці-невидимки перетинали коридори, залишаючи за собою сліди, які блищали мастикою. У порожніх спальнях у віконні шиби билися мухи. У дворі, в курені з картонних коробок, жили трійко засмаглих аж до чорноти хлопців. Ночами виходили на полювання коти. Удень вони спали, згорнувшись у пухнасті клубочки. Дім був порожній, але хтось прибирав його, хтось готував їсти й складав порції на підноси. Чиїсь руки вимітали сміття і провітрювали задушливі кімнати. Мешканці картонного будиночка, прибігаючи в Дім по бутерброди й воду, залишали на чистій під­лозі обгортки від цукерок, грудки жувальної гумки та пилюжні сліди. Вони щосили старалися, але їх було занадто мало, а Дім був занадто великий. Гримотання їхніх черевиків завмирало, поглинуте тишею, крики глухнули поміж порожніх стін, і після кожної такої вилазки вони поспішали повернутися у свій маленький дворовий табір, якомога далі від мерт­вих, безликих кімнат, що пропахли мастикою, однакових, немов близнюки. Невидимі руки змітали їхні сліди. І тільки в одній кімнаті хтось жив. Її мешканців не лякала безлюдність Дому.

Хлопчик і сам не знав, чому він так настрахався того першого дня, коли вони повернулися. Його розбудив шум їхньої присутності. Прокинувшись, він з подивом зрозумів, що Дім заповнений людьми, що тиші —