Волинь - Улас Олексійович Самчук

Володько глянув на священика. Це ж його протримали босого на снігу. Ах, ні. Це певно не його. Той панськуватий, делікатний піп, що має матушку в ракових окулярах, виглядає як і колись. Його уста такі ж насмішкуваті, як і тоді, коли Володько зустрів його у школі. Править сміливим голосом і, певне, вимагає від Господа Бога «убієнному рабу Божому воїну Йоану» місця на лоні Авраама й вічної пам'яті.

Церква не така тепер, як колись в ті часи, коли привозили сюди Володька хворим. Нема святості, урочистості. Революція і сюди внесла свої тони, настрої. Ті самі візерунки на стінах. Ті самі святі. Он під самим зводом куполи той самий суворий з розіп'ятими руками Бог-Саваоф і навіть ті самі смагляві по кутах бані євангелісти. Лишень не так тепер радісно тут, не так затишно, не так тепло. Все це носить на собі сліди скритої, холодної байдужості. Один спів торкає Володька так само, як і колись.

І це Володько дуже виразно відчуває. Цей час має свій запах, свою барву. Храм не має тепла. Опустів. Весь жар і тепло забрала вона, революція. Вона ограбувала святині, образи, позолотку їх риз. І навіть кадильний дим не пахне ладаном, а ялівцем.

А може, це недостача віри. Володько не завдавав собі цього питання. Не було коли. Тепер не ті часи. Тепер і смерть не така. Хто сьогодні жахається смерті. Звикли.

Коли скінчилася панахида, було досить пізно. До Галабурди вже не пішов. Пішов додому.

Зима швидко приходить. У м'ясниці прийшли німці. Володько побачив їх уперше коло монастиря на масляну. Прийшли, у шоломах усі, багато кулеметів. Розташувалися коло монастиря на вулиці, півдня постояли і відійшли. Не чіпали нікого. І чого їм когось чіпати. Кажуть, вони хліба потребують. Кажуть, голод у них.

— Господоньку, Господоньку, — тошніє Одарка, — і «наш». там десь бідує. Коли б хоч побачитись. Коли-то він вернеться.

— А дивно якось. Бились з ними, воювалися, а от дивись, прийшли без бою і хоч би що…

— Бо ж не чули хіба, що Центральна Рада мир заключила з ними.

— Щось я не вірю… Тоді чого ж вони прийшли до нас.

— Контрибуції хочуть.

— А халєри ясної не хочуть? Їм ще контрибуції захотілось.

— Коли тільки за помєщиків і за буржуїв стоятимуть, біда їм буде.

— Ага! Коли тільки… Хіба он не чули, що у Верхові зробили? Людей на сход зібрали і казали все помєщицьке вернути.

— А Центральна Рада ж як? Чого мовчить?

— Хіба вони Центральну Раду слухають. Вони слухають своїх командирів.

— Ну, ще побачимо.

До села прибувають все нові й нові фронтовики. Нема вже фронту, зо всіх усюдів вертаються розсипані по цілому світі люди. Кожний, де б не був, де б не ходив, місця того, де вперше світ побачив, шукає. Багато не вернулося і вже не вернеться.

Наближається весна. Великдень цієї весни радісніший, ніж минулих весен. Цілий піст працювали куби, тому самогону не бракує. Розкішні соняшні дні. По гаях, лішниках витикаються перші весняні квіти. Бруньки дерев набрякають, а берези обнизалися жовтенькими френдлями.

Володько шалено любить такі дні. По полях, гаях, яругах, здається, ходить якийсь невидимий, дбайливий господар і проводить до порядку все, що попсували зимові веремії. Там підбарвлене все свіжими яскравими барвами. Там непомітно знесена брудна снігова замета, і навіть висушене та засіяне квітами те місце, де вона лежала.

Гарна весна. Гарне село Дермань. Гарні, живі, веселі, працьовиті люди. Ось ще кілька днів і захлинеться все навкруги, як глянеш оком, білим цвітом садовини. По лішниках розіллються співи солов'їв, і тоді ніхто не знатиме, що значить смуток. У ширінь і далечінь, по пагорбках, розляглося чудесне, з білими хатами, прадавніми церквами, пишними садами-гаями село Дермань.

Але Володька гнітить весна. Як тільки виїхав дядько Єлисей переший раз у поле, Володько пригадує дім, пригадує хворого батька. Він уявляє собі, як батько встає ранком, довго розворушує закляклу потрощену спину і поволі ступає на поле. Протряхло воно. Сонце ллє та ллє водоспади променів. Над чорною нивою серпанком мерехтить випар. Жайворонки розсипались по синьому чистому склепінні над землею і радіють безмежно. Додому! До батька! Допомоги йому треба. Але й школа тримає міцно. Не можна ж отак: розпочав, не докінчив і пішов. Сам батько так не дозволить. Скаже: то вас уже розпустили? І тоді бреши, а ні то на другий день назад пожене. Одначе Володько дуже добре розуміє, що батькові допомога потрібна. Не буде ж він сам і за плугом ходити, і сіяти, і скородити.

І як тільки минув Великдень, почав Володько міркувати, як би і школу скінчити і батькові допомогти. Всі предмети науки знав добре. Цілий курс майже пройдено. Лишається тільки дочекатися розпуску та дістати свідоцтво. Та коли це буде.

Хлопець вирішує звернутися до учительської ради, щоб дозволила йому скорше лишити школу. І несподівана радість. Йому дозволяють це. Йому видають свідоцтво і з Богом. Свідоцтво гарне. Таке свідоцтво не осоромить його перед батьком. Прийде, виложить: дивіться! Даремно не стратив часу. Батько подивиться, але не здивується. Чого б там дивуватися. Його син і не сміє дістати інше свідоцтво. Інакше хай іде не «на школи», а свині пасти. Нічого даром не дається.

Так. Володько лишає Дермань. Лишає дядька, своїх приятелів. Його вже тепер не цураються, не кепкують, не оминають. Його проводять добрі хлопці зі школи, прощаються і просять навідатися до них улітку. Аж тоді десь, як садовина поспіє. У Тилявці, напевне; нема таких садів, як у Дермані. Добре. Володько не промине навідатися, а восени, як Бог дасть здоров'я, знов прибуде до школи.

Виходить Володько в далеку дорогу зовсім раненько. Ледь на світ благословляється, ледь обарвилось небо на сході, а Володько вже палкує. Ось знайомі хати, сади. Люди ще не скрізь повставали. Свіжо. Повіває сухий, східний вітер. Ах, далека та клята дорога. На пішака аж надто далека. А чекати, поки приїдуть, ніколи. Речей своїх не забрав зі собою. Колись приїдуть і заберуть.

Знов знайомі ліси, піски, самота. Ніхто в цих лісах не ходить, ніхто не їздить. Лише час від часу якийсь зачовганий полячок проповзе пісковою дорогою своїми череватими конятками. Дубовий ліс ще не розвився. Лиш по землі зеленіє трава та розквітчались весняні квіточки.

Володько йде швидко. Не зупиняється, не роздивляється навкруги, як тоді восени. Нема часу. Хотілося б ще цього дня дістатися додому, але ледь чи вдасться це. Коли б яку підводу нанесло. Присів би і під'їхав би.