Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
По вечерi каже Горпина:
- Мої любi гостi спати будуть на своїх мiсцях. Пан сотник у свiтлицi, а пан Конашевич хiба найлюбiше в Марусинiй кiмнатцi, там, де вона його, недужого, доглядала. Вже все приладжене як слiд.
Сагайдачний пiшов зараз сюди, став навколiшки перед iконою, що висiла над постелею, i гаряче молився за її душу…
Надворi заходила пречудна українська лiтня нiч. З садка заносило пахощами у вiдчинене вiкно. Щебетання птицi замовкло. Десь здалека, з болота, доходив жаб'ячий хор. У селi десь заричала корова, заблеяла вiвця. Iнколи загавкала собака, так, вiднехочу, лише для свого собачого обов'язку. Там знову чути було дiвочу пiсню десь iз садочка…
Сагайдачний виглянув крiзь вiкно на свiт божий. Блакитне небо вкрилось рясними зорями, що виринали одна по однiй…
Вiн роздягся i лiг у постелю. Вiкно оставив незачинене. Хоч був утомлений, не мiг заснути, був дуже зворушений усiм тим, що сьогоднi пережив. В головi перебiгали роєм рiзнi думки, рiзнi спогади з недавнього минулого.
На небi зiйшов ясний мiсяць. Сагайдачний помiтив, як увесь садок вiдразу засiяв срiбним сяйвом.
Сагайдачний заплющив очi i силувався заснути пiд ритмiчний голос цвiркуна, що вiдзивався з-пiд пiчки
У хатi стало щораз бiльше яснiти, начеб у хату сонце засвiтило. Сагайдачний побачив яснiсть мимо заплющених очей. Вiдкрив очi i знову їх заплющив, бо яснiсть разила його зiр. Робив так кiлька разiв, поки око до цього свiтла не привикло. Та зараз побачив щось таке, вiд чого серце перестало битись, i кров у жилах мимоволi застигла.
Бiля дверей стояла Маруся, окружена яснiстю, наче на образку. Вона була одягнена так, як її у домовину нарядили, про що Горпина йому розказувала. Гарно заплетена коса звисала гадюкою на її високих грудях, на мережанiй сорочцi. На головi вiночок iз зеленого барвiнку, на шиї коралi з золотим хрестиком. На нiй зелений оксамитний байбарак, обшитий золотими тасьмами та вишивками. Червона, мов кров, спiдниця i шовкова мережана запаска, її стрункий стан оперiзував шовковий пояс, а за ним заткнена гарна бiленька, мов снiг, хустина…
Сагайдачний лежав, мов задеревiлий. Вiд привиду не мiг очей вiдвести. Хотiв пiднести руку, щоб заслонити очi, та не мiг рукою рушити. Рука була важка, начеб хто у жили олова наклав…
Маруся зближалась поволi до постелi з ангельською усмiшкою i поклала свою м'ягеньку, мов оксамит, руку на його гаряче чоло. Вона заговорила нiжно, наче мати до малої дитини.
- Чого ти, Петрусю, так налякався? Хiба не пiзнаєш своєї Марусi? Мiй любий, єдиний, геть жах, геть смуток! З далекого свiту приходжу до тебе, щоб з тобою поговорити, розважити тебе, повеселити…
Вона стояла бiля постелi так, як колись, коли вiн перший раз у своїй немочi вiдкрив очi i питав: "Чи ти ангел, чи дiвчина?"
Вiд тих м'яких, нiжних слiв вiдразу заспокоївся. Серце билось правильно, жах минувся, i яснiсть Марусиного лиця вже не разила очей, не ослiплювала, i вiн мiг тепер в її лице дивитись.
- Давно я бажала до тебе навiдатись та уговорити тебе, щоб так дуже за мною не побивався. Ось якраз трапилась нагода стрiнути тебе у сiй самiй кiмнатцi, де ти мене перший раз побачив… Правда, Петрусю?
- Правда, моя Марусенько єдина. Та скажи менi, як тобi живеться на тамтiм свiтi?
- Не скажу тобi сього, бо не зрозумiєш. Розум живої людини заслабий, щоб з'ясувати собi, як живуть на тому свiтi угодники божi. Знай тiльки, що я щаслива. Я щаслива таким щастям, якого люде на землi не знають. Живемо з матiр'ю разом та вас дожидаємо. Наш тато прийде до нас ранiше, на тебе треба буде довше пiдождати. Та се "довше" значить лише по вашому розумовi, бо на тiм свiтi немає нi "довше", нi "ранiше". Ми не мiримо часу, бо у нас одна вiчнiсть…
Я тебе, мiй Петрусю, заєдно бачу, хоч не вiдчуваю твоїх турбот, бо для нас незрозумiле те горе, яке люде на землi терплять. Лише моя любов до тебе не припинилась через мою смерть. Коли моя душа вiд тiла вiдлучалась, ти тодi у Києвi на панських покоях побував. Ти гарно там вiвся, мiй любий, i я дуже з сього радiла. Я бачила, як ти з Києва утiкав, бачила твою роботу на Запорожжi, бачила тебе у походi на Варну. Ти гарних дiл доконав, стiльки хрещеного люду з неволi визволив. Я бачила, як їх молитви, їх благословення йшли, мов дим Авлевої жертви, прямiсiнько до господа Бога. А вже найкраще твоє дiло - то з тим потурнаком, що ти його, грiшного, не дав зараз вбити, а до покаяння привiв. Я бачила, як його ангел-хранитель з яснiючим вiд радостi лицем линув до Господа звiстити, що такий великий грiшник покаявся. Так воно у нас, Петре, водиться. Лише добрими дiлами можна собi на небо заслужити. Й мене лиш те завело мiж божих угодникiв, що я за мого короткого життя успiла доброго зробити. Сi бiднi, немiчнi бабусi, сi старцi, котрим я страву носила, вони вимолили для мене небо.
Я всi твої задушевнi думки знаю. Ти вибрав собi пряму i добру дорогу. Твої замисли по бiльшiй частi сповняться. Ти поставиш козацтво, так, як воно ще нiколи не було. Воно пiд твоєю рукою стане могутнє i сильне, i вороги боятись його будуть. При твоїй помочi наша церква пiднесеться з упадку, в якому вона тепер. Ти поможеш нашому народовi пiднести голову, але Польщi ти не переможеш. Тобi припало на долю добути вiд неї лише розумом дуже багато, чого тепер Польща не хоче дати. З того, що ти вiд Польщi розумом здобудеш, скористає твiй наслiдник у гетьманствi. Вiн розiб'є Польщу тими засобами, якi ти придбаєш, розiб'є її так, що вона втратить силу i нiколи бiльше не пiднесеться.
- Хто ж буде мiй наслiдник?
- Ти його не знаєш, хоч вiн вже живе. То я тобi його зараз покажу. Покажу тобi дещо з того, що вiн робитиме. Ходи зi мною… Ходи зi мною…
Маруся взяла його за руку, i вiн устав. Десь вiдразу дiлась його сонливiсть i утома. Почував себе тепер легким, мов перце. Маруся повела його у садок.
- Пам'ятаєш, як ми тудою походжали?
- Сього я нiколи не забуду.
- Тепер ходiмо далi, - вона держала його за руку.
Вiн зауважив, що пiдносяться легенько вгору, все вище i вище. А далi пiднеслись вище дерев, а за хвилю цiле село, осяяне ясним свiтлом мiсяця, було пiд ними. Неслись
