Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- Бачиш оцю довгу срiбну ленту, що так гадюкою по землi в'ється?
- Се, либонь, Днiпро.
- Так, Днiпро-Словутиця, дивись добре, зараз i його острови побачиш, i твою дорогу Сiч-матiр…
Вiн побачив, що на землi стояв ясний день, хоч сонця нiде не було видно.
Побачив справдi i Сiч, а там стiльки народу, мов мурашок. А далi усi згуртувались у купу, либонь, на велику раду зiбрались. Якийсь кремезний козак стояв усерединi збору i говорив, а козацтво пiдкидало вгору шапками.
- Що воно там робиться, Марусю?
- Там йде велика рада над тим, як на ляха стати та прогнати їх з України з усiма єзуїтами та жидами… А сей, що насерединi стоїть, то саме твiй наслiдник, про якого я тобi говорила. Там пiдсувається вiкова хвиля. Там збирається чорна хмара, з якої вдарить грiм, вiд котрого Польща затруситься у своїх основах. Вона не перестане труситись i хитатись, поки не впаде. А тут що ти бачиш?
Сiч пропала йому з очей, i вiн тепер бачив широкий степ, по якому йшло вiйсько. Днiпро було видно i далi. Далi Днiпром плили з вiйськом байдаки. Iз берега хтось до них промовляє, вони виходять на берег i братаються з вiйськом, що йшло степом.
- Се, бачиш, ляхи послали українцiв, мов освоєних вовкiв, щоб своїх братiв-запорожцiв на куски шматували. Та се не повелось. Твiй наслiдник перемовив їх, i вони з'єднались на спiльного ворога. А тепер що ти бачиш, Петре?
- Козацьке вiйсько до бою ладиться. Гарно стають, видно, що неабиякий ватажок їм отаманує… Так, то люблю, - говорив врадований Сагайдачний. - А се що, тi багатi шатра, коляски i тi гарнi панськi конi? А тих людей, то й не злiчиш…
- То панська шляхта на козакiв зiбралась. Самi ясновельможнi пани з своїми багатствами та двiрнею…
У тiй хвилi Сагайдачний затремтiв.
- Я боюся за козацьке вiйсько, - каже. - Он там орда стоїть, як вона хитро зачаїлась, мов хижак, щоб на добичу кинутись. Тодi i ляхи їм поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козакiв остерегти перед небезпекою? - просив своєї товаришки.
- Не турбуйсь, тепер орда в злуцi з козаками, вони з козацтвом змовились i у свiй час кинуться разом на ляхiв.
- Хто? Татарин у союзi з козаками? Як се можливо?
- Чого ж так чудуєшся? Хiба ти не сказав польським комiсарам на Сiчi те саме?
- Я так казав, щоб їх налякати, але се неможливе.
- А воно так справдi буде. Але ся приязнь не буде щира. Вони опiсля зрадять козакiв i з ляхами получаться, та се буде не зараз…
- Де ж се все робиться?
- Не знаєш того мiсця? А що там бачиш?
- Якiсь води кров'ю плинуть…
- Се мiсце звуть Жовтi Води, а зараз вони почервонiють вiд вражої кровi. Задержимось тут i побачимо бiй.
Сагайдачний бачив усi рухи вiйська, бачив, як козаки з татарами громили ляхiв, як потiм в'язали панiв у пута i вiдвозили, як забирали панську здобичу.
Та образ пропав вiдразу, начеб його хто здмухнув. Нiчого не було видно, хiба степ широкий.
- А чи той мiй наслiдник у козацтвi визволить усю Україну з польського ярма? Чи стане за ним увесь український народ?
- Народ послухає справдi його голосу, стане за ним, та так довго стоятиме, поки вiн з народом буде. Вiн щира людина, та не одне прогавить, а з сього вийде таке лихо, що аж страшно подумати… Опiсля, може би, вiн i поставив Україну самостiйно, та вiн завчасно минеться. Його вороги отруять… Польщу вiн повалить, вона вже нiколи не буде тим, що тепер є. Але самостiйностi Українi вiн не виборе, i на це треба буде ще довго ждати…
- Боже мiй, як би менi хотiлось остерегти його, та, либонь, я й знати його не буду…
- Ти його пiзнаєш. Вiн пiд твоєю булавою служити буде, та ти його не остережеш i нiчого не вдiєш, бо того, що провидiння боже для України призначило, жоден чоловiк не перемiнить. Та ти знай i запам'ятай собi, що Україна не загине, хоч як її вороги угнiтати будуть. Натепер буде з тебе сього, що ти бачив. Не дивись на дуже далеку мету, бо ти сього робити не будеш. На Польщу ти не добувай шаблi, бо не встоїш, i славу свою запропастиш, i козацтво пропаде. Вихiснуй своїм розумом кожну скрутну годину Польщi, а багато вiд неї видреш… Вертаймося в село, бо й менi пора до себе вертатися…
Завернули в село.
- На розставаннi ще тобi одне скажу, - не побивайся за мною нi ти, нi тато. Я щаслива, i на землi не було б менi так добре. Тепер прощавай, мiй вибраний козаче. Ступай сею дорогою, на яку ступив, а певно зайдеш там, де я тепер. Прощай!
Вона пустила руку Сагайдачного, i вiн став на землi. Хотiв її ще раз пiймати за руку, та вона пiдiйшла вже високо. Вiн бачив, як вона звернена була ангельсько-яснiючим лицем, поки не зникла з очей. На тiм мiсцi осталась ще яснiсть, яка щораз погасала.
- Марусю! - скрикнув Сагайдачний i вiд свого власного голосу прокинувся зi сну. Його обливав гарячий пiт, i серце дуже билося. Якраз свiтив йому мiсяць i вiчi своїм бiляво-мертвецьким лицем. За вiкном було тихо, мов у могилi. За пiчкою цвiрiнькав свою одноманiтну пiсеньку цвiркун. Над постелею по стiнi трiпотiла крильцями якась велика нетля… - Свят господи! - хрестився Сагайдачний. - Оце був сон…
Вiн став нагадуватися, що в тiм чарiвнiм снi чув i бачив. Переповiдаючи це в пам'ятi, запам'ятовував собi кожну подробицю.
- Такий вiщий сон, певно, вiд Бога. Марусина душа таки була бiля мене. Марусi подякувати за те треба, що я почув i побачив.
Вiн устав зараз i одягнувся. Узяв свiй короткий кинджал на всякий припадок i перелiз вiкном у садок. Усе тут побачив, що недавно бачив у снi. Великий мiсяць мертвецько-блiдим лицем освiтлював садок i виписував дивогляднi образи тiнями дерев i кущiв. Десь у дуплi верби вiдзивалась сова, а решта - мертвецька тишина.
Сагайдачний перелiз огорожу i пiшов прямо на кладовище. Попрямував до могили Марусi. Тут було тихо, мов у домовинi. Вiн не прочував жодного страху. Прикляк
