Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

- Поїду тодi, як менi самому схочеться Царгород побачити, але без кайданiв, лише з отсею шаблею…

- Якби султан знав, що то за птиця Сагайдачний, - говорив, жартуючи, Iскра, - то би сам просив короля, щоб його у Царгород не посилати. Вiн би йому усiх жiнок розлюбив… От тепер, як ми вертали з Криму, то визволена ляшка трохи не вдурiла, так у нього влюбилася…

Всi стали смiятися, а Сагайдачний каже:

- Не пора тепер на жарт, панове товариство, тепер краще обдумаймо, що i як комiсарам вiдповiсти, щоб надто Польщi не обидити…

- Чорт з ними! Що нам тут ляхи зроблять, хай прийдуть брати превудцов, та й ще в кайданах…

- Певно, що нам нiчого не зроблять, та ви подумайте, що вони можуть за нас ще бiльше помстувати на наших братах, що на Українi пiд їх кормигою стогнуть.

- А ми пiдемо на них походом i проженемо за десяту межу.

- Хiба самi не бачите, - каже Сагайдачний, - що поки що ми до того заслабкi, а Польща засильна. Зiрватися до нерiвного бою, щоб потiм соромно пропасти, то такого розумна людина не зробить.

- Як же довго ми на це ждатимемо? - спитав один з молодих курiнних отаманiв, Петро Скалозуб, - далi то i терпцю не стане, i сам народ до бою зiрветься.

- Це станеться тодi, коли Польща нас буде потребувати. Це послiдує незадовго. Вона заплутається у яку-небудь вiйну з сусiдами, тодi прийде до нас з поклоном:

"Нуте, панове козаки, збирайтесь, поможiть нам. I ми так зробимо. Тодi на реєстр нiхто не буде зважати. Але вже як зберемось, то засядемо твердо на Українi. Пiд ярмо на панський лан вертатися не будемо. I коли нам вдасться заволодiти хоч би частиною України, хоч би лише самою Київщиною, то згодом розширимось далi, Запорожжя остане i надалi тим джерелом, з якого козацтво черпатиме свою силу, а з України будуть туди спливати усi рiчки…

- Ну як же, панове отамання? Пiдемо за радою Сагайдачного i дамо вiдповiдь комiсарам без письма?

- Ми всi согласнi.

- Коли ж вiдправимо комiсарiв? - питає кошовий.

- Вiдправимо зараз, хай нам не смердять на Сiчi…

- Нi, я гадаю, завтра, - говорив Сагайдачний. - Нiчого спiшитися. Треба краще усе передумати та переспати. Стоїть на тiм, що нi. Та воно треба на се "нi" сказати солоденько i полiтичне.

- I на се ми згоднi, а вже ти, Сагайдачний, говори з ними за цiле товариство, бо головно тебе польський король хоче "мiти".

За валами Сiчi у куренi, призначеному для чужинцiв, вiдбувалась у той час рада мiж ляхами

Посходилися там усi, якi тодi на Сiчi пробували. Були тут три комiсари з своїми пiдручними канцеляристами, було тут багато визволенцiв з Варни, з Очакова, й тi, що з Криму вернулися, було їх тут бiльш сотки самих гербових… Комiсари не хотiли зразу говорити землякам, чого вони сюди приїхали, та потiм дехто виговорився, i довiдались усе. Вони привезли грiзне письмо до сiчовикiв, вони мають припильнувати нищення козацького флоту i мають забрати з собою винуватцiв Варненського походу. За Очакiв Турцiя ще нiчого не знала, а може, й знала, та ще не було часу погрозити Польщi. Тодi визволенцi не витерпiли, щоб не порушити цього дiла на спiльнiй радi. Та визволенцi, замiсть пiдбадьорити своїх комiсарiв, насiлись на них мокрим рядном та настоювали, щоб навiть не важились домагатися виконання свого приказу. Один з тих, що визволилися з Варни, говорив:

- Мушу припускати, мосцi панове, що цiла Польща з глузду збилась. Замiсть тим лицарям помагати в такiм святiм дiлi, то їм пiд ноги колоди кидають i за гарне дiло карати хочуть… Вони ходять у Турцiю з золотом i поклонами, а козаки пiшли з огнем i мечем, i золото собi звiдтiля забрали. Коли кого з нас, бiдних, не стане на окуп, то таки там i пропаде. Чи в Польщi за нас, бiдних, хто хоч пальцем рушив? А козаки, непроханi i некликанi, прийшли, i нас визволили, i тепер поводяться з нами по-братньому. Якби не козаки, ми би там i поздихали у важких муках. I за цей хлiб ми їм маємо платити каменем? Дай їм Боже здоровля i силу! Хай собi плавають по морю, мордують, i граблять бусурменiв, i визволяють далi християнський народ, мiж котрим i наших братiв чимало…

- Я мушу цей закид проти Речi Посполитої опрокинути, - каже один з комiсарiв, - що будто вона про шляхту не дбала i не опiкувалась ними. Рiч Посполита все за тим у Порти побивається, а пан гетьман польний Жолкевський стоїть все на кресах i пильнує.

- Тiльки з цього опiкування - що кiт наплакав, а Жолкевський нiчого краще не вмiє, як стояти та пильнувати, щоб українним панам добре жилося i хлопи щоб не бунтувались, а при нагодi то i козакiв приборкає та вимордує. Тьфу на таку роботу! Я прочуваю, що та, невинно пролита, кров наших оборонцiв, тяжко колись на ньому помститься.

- Вашмосць, таку герезiю говориш, що аж слухати страшно. Пан гетьман добре свого дiла пильнує, i коли б не вiн, то всi україннi панове повтiкали би перед непослушним хлопством з Русi, пропала би католицька вiра i унiя…

- Ха-ха-ха! Ото вашмосць сказав, що знав. Баба о хлєбє, а дзяд о фiялках. Я говорю о козацькiм лицарствi, о походах на туркiв, о визволеннi невольникiв, а йому україннi пани та неслухняне хлопство сниться! I що ж сталося б, коли б i українних магнатiв, i єзуїтiв, i унiї на Русi не стало? Чи Польща пропала би через це? Навпаки, усунулась би одна з ятрячих ран… Та що й говорити? Вашмосць, пiди на один мiсяць у турецьку неволю, хай тобi дозорцi вигарбують кiлька разiв дротяним канчуком спину, як ось менi, - вiн скинув миттю одежу i сорочку i показав свої, шрамами вкритi, плечi, - а тодi забудеш i за українних магнатiв, i єзуїтiв, i унiю, i Жолкевського прокленеш…

- У нас отцi єзуїти мають великi заслуги. Вони вдержують вищi школи, збирають лепти по костьолах на викуп невольникiв…

- Шкода, що ще не назбирали стiльки, щоб мене викупили… Вибач, вашмосць, а говориш так, як стара дурна девотка…

Комiсар обидився, аж старий Пшилуцький мусив його задобрювати…

- Ми, - говорив другий комiсар, котрий бачив, що визволеннi таки держать сторону козакiв, - ми так дуже на виконання королiвських приказiв наставати не будемо. Але так,