Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
«Ми знаємо, що нічого не знаємо», — кажуть вони, замовчуючи те, що зазіхають таки на знання. «Абсолюту не існує», — повторюють, замовчуючи, що тим самим виголосили абсолют. «Ви не можете довести, що ви існуєте, як і того, що ви свідомі», — кажуть вони, мовчачи про те, що доказ передбачає існування, свідомість і складний ланцюжок знань: існування того, що можна знати, свідомості, здатної це знати, та знання, якого вдалося досягнути, відрізняючи між собою концепції доведеного та недоведеного.
Коли дикун, який не навчився говорити, стверджує, що існування ще слід довести, він просить зробити це, посилаючись на несправжність існування, просить вийти в порожнечу за межами існування та свідомості, й дати докази для обох, просить вас стати нулем, який отримує знання про нуль.
Коли він заявляє, що аксіома — це справа випадковості, й не збирається приймати за аксіому власного існування, він замовчує той факт, що приймає її, просто промовляючи це речення, що єдиний спосіб її заперечити — не виголошувати жодних теорій, а стулити рот і померти.
Аксіома — це твердження, що визначає основу знань і кожне подальше твердження, пов’язане з ним; це твердження, що обов’язково міститься у всіх решті, незалежно від того посилається на нього конкретний мовець чи ні. Аксіома — це пропозиція, яка перемагає опонентів тим фактом, що вони повинні прийняти її та використовувати у процесі кожної спроби її заперечити. Нехай би печерна людина, яка вирішила не приймати аксіому про індивідуальність, спробувала представити свою теорію, не використовуючи концепції індивідуальності чи будь-якої іншої концепції, що з неї випливає; нехай би якась людиноподібна істота, яка не визнає існування іменників, спробувала винайти мову без іменників, прикметників чи дієслів; нехай би знахар, який вирішив заперечити правдивість чуттєвого сприйняття, спробував би довести своє переконання, не використовуючи даних, отриманих шляхом внутрішнього сприймання; нехай би мисливець на голови, який не бажає приймати справедливості логіки, спробував би довести своє неприйняття, не використовуючи логіки; нехай би пігмей, який стверджує, що п’ятдесятиповерховому хмарочосу не потрібен фундамент, спробував висмикнути основу з-під своєї (але не вашої) будівлі; нехай би людожер, який гарчить, що свобода людського розуму була потрібна для створення індустріальної цивілізації, але непотрібна для того, щоб цю цивілізацію підтримувати, дістане наконечники стріл і ведмежу шкуру, а не університетську кафедру економіки.
Думаєте, вони ведуть вас назад, у дрімучі часи? Та вони ведуть вас у такі темні віки, яких ваша історія навіть не зазнала. Їхня мета — це не донаукова ера, а ера домовленнєва. Їхня мета — позбавити вас концепції, від якої залежать людський розум, життя і культура: концепції об’єктивної реальності. Означте розвиток людської свідомості — й зрозумійте мету їхнього вірування.
Дикун — це істота, яка не усвідомила, що А є А і що реальність — реальна. Він зупинив розвиток своєї думки на рівні немовляти, на тій стадії, коли свідомість вимагає початкових чуттєвих вражень і повинна навчитися розрізняти тверді предмети. Дитина сприймає світ, як рухливу пляму, не вирізняючи речей, які рухаються, а народження розуму відбувається того дня, коли дитина усвідомлює, що та смужка, яка постійно миготить навколо — це його мати, а вихор позаду неї — штора, що перше і друге — це фізичні об’єкти, але жодна з них не може стати іншою, що вони є тим, чим є, що вони існують. Того дня, коли дитина розуміє, що матерія не має волі — це день, коли дитина усвідомлює, що сама її має. Так народжується людська істота. Того дня, коли дитина усвідомлює, що відображення в дзеркалі — не омана, що воно справжнє, але нею, дитиною, не є; що міраж, побачений у пустелі — це не омана, що повітря і промені сонця створюють його і роблять реальним, але при цьому міраж не є містом — це тільки відображення міста; того дня, коли дитина розуміє, що вона — не пасивний сприймач відчуттів, що чуття не обдаровують її автоматичним знанням, здобутим окремими уривками, незалежними від контексту, а що вони дають матеріал для знань, які мозок повинен навчитись інтегрувати; того дня, коли дитина зрозуміє, що чуття не можуть її обманювати, що фізичний об’єкт не може діяти без причини, що органи сприйняття — фізичні, що вони не мають власної волі, не мають здатності винаходити чи перекручувати, що докази, отримані завдяки цим органам, є абсолютними, але розум повинен навчитись їх розуміти, розум повинен відкрити сенс, причини, повний контекст чуттєвого матеріалу, розум повинен ідентифікувати сприйняте — тоді це стане днем народження мислителя та науковця.
Ми — ті люди, які досягли цього дня. Ви — люди, які вирішили тільки частково у ньому розкритися. Дикун — це той, хто не скористався з можливості.
Для дикуна світ — це місце незбагненних чудес, де все можливо стосовно неживої матерії та немає нічого можливого для нього самого.
Його світ — це не так невідомий, як нераціональний жах; жах, який неможливо зрозуміти. Він вірить, що фізичні об’єкти наділені таємничою волею, що ними керують безпричинні, непередбачувані примхи, тимчасом, як сам він — безпорадний пішак, відданий на милість сил, на які він не має впливу. Він вірить, що природою керують демони, наділені всемогутньою силою, і що реальність — це їхня плинна іграшка, в якій миска з їжею перетворюється на змію, а дружина кожної миті може стати жуком, де А, якого так ніколи й не вдалося виявити, може стати першим-ліпшим не-А, де єдине знання, що він має, є знання про те, що він не повинен навіть намагатися про щось довідатися. Він не може ні на що розраховувати, може тільки бажати, тому витрачає своє життя на бажання, благає своїх демонів здійснити ці бажання за допомогою химерної сили їхньої примхи, довіряючи їм, коли вони це роблять,
