Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Не дуріть себе щодо характеру містиків. Упродовж століть їхньою єдиною метою було обмежувати вашу свідомість — і влада, можливість керувати вами за допомогою сили. Ось у чому завжди полягала їхня єдина жага.
Починаючи від обрядів знахарів у глухих джунглях, які перетворювали реальність на гротеск і абсурд, виробляючи різні трюки зі свідомістю своїх жертв, тим самим утримуючи їх протягом століть у стані жаху перед надприродним, — до вчень про надприродне, що виникли у Середні Віки, і допомагали тримати людей скорченими на брудних долівках їхніх халуп, нажаханими перед дияволом, який може украсти суп, на який вони працювали вісімнадцять годин на день. І ось пошарпані професори, всміхаючись, запевняють, що ваш мозок не здатен мислити, що ви не здатні сприймати світ, і мусите сліпо коритися всемогутній волі надприродної сили, Суспільству. У всього цього одна мета: перетворити вас на пульпу, що відмовилася від власної свідомості.
Але це неможливо було б зробити з вами без вашої згоди. Якщо ви дозволяєте це з собою робити — отже, ви на це і заслуговуєте.
Слухаючи просторікування містиків про нездатність людського розуму і починаючи сумніватись у власній свідомості, а не у свідомості містиків, коли ви дозволяєте своєму небезпечному і напівраціональному стану похитнутися від першого ж припущення, якщо вирішуєте, що довіритися вищій певності й знанню містика — безпечніше, провина лежить на вас обох: ваша санкція — єдине джерело певності, доступне йому. Надприродна сила, якої боїться містик, незнаний дух, якому він поклоняється, свідомість, яку він вважає всемогутньою, належить вам.
Містик — це людина, яка відмовляється від власного розуму за першого ж зіткнення з інтелектом іншого. У далекому дитинстві, коли його власне розуміння реальності зіткнулось із припущеннями інших, з їхніми наказами, їхніми суперечливими вимогами, він зазнав нападу страху і залежності, й відмовився від дару раціональності. Опинившись перед необхідністю вибирати між «Я знаю» і «Вони стверджують», він вибрав владу інших, вибрав підпорядкування, а не розуміння, віру, а не мислення. Віра у надприродне починається з віри у вищість інших. Його капітуляція перетворилася на відчуття, що він мусить приховувати від усіх своє нерозуміння, бо інші володіють таємним знанням, якого лише він сам позбавлений, що реальність — це те, якою вони її хочуть бачити, натомість для нього існує чимало заборон.
Відтепер він боїться думати, покинутий на поталу неокресленим почуттям, що стали єдиним провідником, залишком ідентичності; він пристрасно за них тримається — і будь-які процеси мислення, що відбуваються в його голові, присвячені зусиллям, мета яких — приховати від себе самого, що його почуття породжені жахом.
Коли містик заявляє, що він точно знає про існування влади, вищої за владу розуму, він каже правду. Але ця влада — не всемогутній дух, володар Всесвіту, а свідомість того перехожого, якому він підпорядкував власну волю. Містик діє під впливом прагнення вражати, шахраювати, лестити, вводити в оману, тиснути на всемогутню свідомість інших. «Вони» — його єдиний ключ до реальності, він відчуває, що не може існувати інакше, крім як намагаючись заволодіти їхньою містичною силою, видираючи від них неосягненну згоду. «Вони» — його єдиний спосіб сприйняття і, наче сліпий, що залежить від свого собаки, він знає, що має тримати їх на повідку, щоб вижити. Його єдиною пристрастю стає контроль над свідомістю інших. Прагнення влади — бур’ян, який росте на пустирях занедбаного інтелекту.
Кожен диктатор — це містик, кожен містик — потенційний диктатор.
Містик прагне від людей покори, а не їхньої згоди. Він прагне, щоб люди підпорядкували свою свідомість його твердженням, наказам, бажанням, примхам — точнісінько так само, як його свідомість підпорядкувалась їхнім забаганкам. Він хоче взаємодіяти з людьми за допомогою віри та насильства, і не знаходить задоволення з їхньої згоди, якщо досягає цієї згоди через факти і логіку. Логіка — ворог, який його жахає, але водночас здається йому необґрунтованим. Логіка, на його думку, — це засіб омани. Йому здається, що люди володіють чимось потужнішим за логіку — і тільки їхня безпричинна віра, їхня вимушена покірність його заспокоюють, стають доказом того, що він здобув контроль над тим містичним обдаруванням, якого йому бракувало.
Він жадає наказувати, а не переконувати: переконання вимагає незалежності й опирається на абсолют об’єктивної реальності. Те, чого прагне він, — це влади над реальністю та над людськими засобами її сприймати, володіти їхнім інтелектом, можливістю постати між існуванням і людською свідомістю, наче, погодившись сфальшувати реальність за його наказом, людина здатна була б її насправді створити.
Оскільки містик за своєю суттю паразит, який експропріює багатство, створене іншими, він є водночас і паразитом духу, бо розкрадає створені іншими ідеї, падаючи таким чином нижче рівня божевільного, який творить власну викривлену реальність, до рівня того, хто паразитує на божевіллі, шукаючи викривлень реальності, створених іншими.
Є лише один стан, який задовольняє тугу містика за нескінченністю, відсутністю причинно-наслідкових зв’язків та ідентичності: смерть. Хоч би які нерозбірливі причини він приписував своїм непередаваним почуттям, кожен, хто відкидає реальність, відкидає також існування, тому відтепер почуття, які ним керують, — це ненависть до всіх цінностей людського життя і жага до всілякого зла, здатного їх зруйнувати. Містик насолоджується видовищем страждання, бідності, підлабузництва і жаху; це видовище дозволяє йому восторжествувати, доводить, що раціональна реальність зазнала поразки. Але іншої реальності не існує.
Хоч би чиєму благополуччю він служив — чи то благополуччю Бога, чи тій безликій ґорґульї, яку називає «народом», хоч би які ідеали з погляду якогось надприродного виміру проголошував, насправді в реальності, на Землі, його ідеалом є смерть, його прагненням — прагнення убивати, його єдиною насолодою — катування.
Руйнація — єдиний фінал, якого вдалось досягнути містикові шляхом свого вірування, якщо тільки те, чого вони сьогодні досягли, можна вважати фіналом, і якщо нищення, спричинене їхніми діями, не змусило їх засумніватися у своїх вченнях, якщо вони прикидаються, начебто ними керує любов, і усе ж не можуть спинити
