Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко

— Адріяне.

Вона спинилась, мов вимкнулась музика. Стояли навпроти себе, за крок од пня, яким маскувалася дучка над криївкою, і в темряві він відчував на рівні губів чубок її голови. То була жінка, скроєна в акурат на його мірку, — одна така жінка на світі.

— Я вам хотіла сказати… Може, потім не буде більше нагоди. Я вам дуже вдячна. Не тільки за те, що мене вислухали. За все.

Він мовчав, як ягня перед обухом.

— Ви для мене як родина. Як брат, якого я ніколи не мала. А завше хотіла мати, скільки себе пам'ятаю…

— Дякую, — сказав друг поручник на псевдо «Кий». — Спускайтеся, «Дзвіню».

Ти ніколи мене не зрадиш?

Я ніколи тебе не зраджу.

Не покидай мене.

Я ніколи тебе не покину.

В мене нема нікого, ріднішого за тебе.

І в мене. Нікого нема, тільки ти.

А той… другий?

Не було ніякого Другого. Забудь. То була не я.

Ти певна? Почім ти знаєш, що не передумаєш? Що, коли він раптом з'явиться й покличе, ти знову не стратиш голову й не побіжиш до нього?

По тім, що не люблю тої жінки, яка з ним була. Себе тодішньої — не люблю. Те, що мною тоді вело і штовхнуло до нього, йшло не від мене — та й не від нього. Я на його місці бачила зовсім іншого чоловіка — його намалювала моя уява під впливом тяжких поразок, незагоджених комплексів і збірних жадань мого народу. Він здавався мені сильним. Тим, хто здатен вирішувати долю багатьох. Адже долю багатьох у нас завжди вирішували чужинці й їхні вислужники. Український есбіст, український парламентарій, український банкір, люди влади — то завжди була недосяжна мрія: втілена мрія відвічної колективної безправности про «свою», власну силу, яка оборонить і захистить. Він здавався мені сильним. А був усього тільки жорстоким.

І до тебе? До тебе теж?

Не говорімо про це. Не треба.

Добре, не будемо.

То все було таке, як темний чад. Але я гадала, що так має бути. Бідна моя дівчинка.

Em, що вже там… Плутати силу й жорстокість — найпоширеніша помилка молодости. Молодість-бо знає життя іно за силою власних почувань — таке постійне гримуче фортисимо з ногою на педалі… Їй іще незнайома та вища чутливість, правдива чутливість сильних, якою внеможливлюється жорстокість, вона ще не здогадується, з якою силою може вдаряти під серце ледь чутне піанісимо. Жінки роблять це відкриття щойно з першим метеликовим порухом дитяти в лоні.

А чоловіки, по-твоєму, що ж, тупіші?

Ви любите війну. А війна не сприяє тонкості почувань, вона лиш педалює їхню силу. Цілий час саме фортисимо — допоки людина не глухне. Ти несправедлива.

Я жінки, Я хочу відчувати рух метелика і бачити в тім об'явлення Бога. Бог повсякчас об'являється нам у малих речах — у формі листка, в тонкім кружеві молодого льодку над берегом. У чуді крихітних нігтиків на пальчиках немовляти. Війна замикає на все те людині зір і слух.

Ти несправедлива. Війна — теж спосіб побачити об'явлення Бога. Може, з усіх якраз найпряміший. І найстрашніший, як то й має бути — страшно впасти в руці Бога живого… Знамення на небі, комети, вогненні написи, голоси духів, сходження янголів, обновлення церков, які завтра рухнуть під бомбардуванням, — жодна війна не обходиться без своєї метафізичної історії. І жодна не дала стільки мучеників, як ця. А ми при тім лиш оруддя, ми — камені з Божої пращі…

Адріяне. Скажи мені, ця війна коли-небудь кінчиться?

А війна ніколи не кінчається, маленька. Вона завжди та сама — міняються тільки види зброї.

Це ти мені кажеш? Чи той, мертвий?

Та хто з нас живи й!..

Ні! Не кажи так. Я так не хочу. І це взагалі не твої слова!

Не забувай, що це сон. Це все нам сниться, і слова можуть залітати в сон звідки їм заманеться — як мушка в око…

Я знаю, звідки ці слова. Я пам'ятаю ту картину, що їх супроводила, «Після вибуху», — її написала Влада, яка теж тепер мертва. Хіба це не її слова — про сильного чоловіка, якого намалювала її уява зі страху перед програшем? Що вона тут робить, Влада, навіщо вона в цьому сні?..

Зараз він скінчиться. Потерпи ще трохи. Ще трохи маємо протиснутися цим вузьким темним лазом, — нам трапилася кепська криївка, з прямим входом, а вхід до криївки треба будувати під кутом, зиґзаґами, щоб, коли знадвору вкинуть ув отвір гранату, ніхто всередині не постраждав…

Не бачу лазу. Бачу, як входжу в воду, в потік. Мию ноги, і по ногах мені стікає бруд.

Може, в якомусь місці сон розділився на два рукави, і ти бачиш, чого не бачу я?.. Але вода — то добре. Добре, що бруд стікає.

Такі виразні чорні патьоки по заголених стегнах…

То сходить усе позверхнє. Душа очищається, зістається собою.

І я тебе люблю. І ніколи тебе не зраджу.

Знаєш, а я тебе ревнував!.. Довго ревнував, тільки не признавався. Ті омари, що ви з ним їли, мені в горлі стояли.

Стекло, все стекло, мов не було того нічого… Бачу дівчинку, що до мене сміється, білявеньку дівчинку, рочків, може, двох, — і звідкись знаю, що це моя… У мене буде дівчинка?

Дівчинка! Ну звичайно ж, це має бути дівчинка, як я не здогадався! Дівчинка, авжеж, — маленька Гельця з білими кісками…

А де хлопчик? Який хлопчик?

Той, що її боронитиме. Кожній дівчинці належиться такий хлопчик — муж, брат, хтось іще… Чому я його не бачу, де він? Чи його теж забрала війна?

Може, він уже народився? Перебуває серед живих, і тим ти його й не бачиш?.. А в цьому сні що, немає живих?

Тільки ми з тобою, Лялюсь. Це наш сон. І ми не можемо його змінити… — Бандеры, сдавайся! Выходи!

Крикнули в продух. Нагорі валували собаки, гупали чоботи — багато чобіт, од двиготу зі стелі сипалася земля, шурхіт наростав, наче свист стрільна в польоті: зараз обвалиться, вибухне, накриє з головою…

— Выходи, «Кий», мы знаем, что ты здесь!.. Четверо дивилися на себе. У світлі ліхтарика було видно, як із лиця «Левкові» відринули рум'янці, й воно зробилося земляним. Як