Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
Він зробив над собою ще одне зусилля:
— Дякую, що сказали мені.
— Я при хлопцях не хотіла того казати.
— Розумію. Але тепер ходімо до них.
— Ви мені не вірите, Адріяне?
Мав охоту зареготатися вголос. Тільки жінка могла таке спитати. Міг би повторити їй заповідь її зниклого мужа — «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить». Міг би сказати, що якраз у її вагітність вірить, чому ні, — судячи бодай із того, як часто бігає надвір: він теж трохи читав медичної літератури, знає симптоми… Хоча ні, того все-таки не зміг би сказати, ні одній жінці не зміг би. Та й не про те вона питала.
І, замість того всього, з уст йому вихопилось:
— А кому маю вірити?..
Вийшло несподівано грубо, як у підлітка. Достоту як у підлітка з батярського передмістя, аж він спаленів — гаразд, що їй потемки того не видно! — і почув у відповідь її притамоване зітхання — прикушений на схлипові віддих полегкости, мов подув леготу, яким донесло до нього крізь хвою її запах — білявий запах її волосся, пам'ятний йому з тих часів, коли вони були на залі як Марлена Дітріх і Кларк Ґейбл: давно не мите, не ондульоване, стягнене на потилиці в масний вузол, воно тим дужче, гостріше пахло — скошеними квітами, сіном перед грозою — пахло Нею. І тут він швидко загадав: якщо тамтой не вернеться, будь моєю! Будь моєю, доки я не впаду, до останнього подиху, до останньої кулі, що на мене жде…
А вона, оживлена його щирістю, мов стрепенулась, заговоривши з новим запалом, — ведучи своєї, добиваючи до пухи:
— Михайло, то незвичайна людина, Адріяне! Ви ніхто його направду не знаєте…
Михайло, зрозумів він, — то «Стодоля». Для неї він Михайло.
— Він колись казав, що вміє все те саме, що большевики, тільки ліпше, тому завжди їх і переграє. Він не дасться їм до рук, от побачите!..
Вона завше така була, думав він, ще в Юнацтві, — завше йшла до кінця, щоб доп'ясти раз поставленої цілі. А він стояв, як штурпак, — і все те слухав.
— Ми всі годні лиш на те, аби за Україну вмирати. А він із тої породи людей, що колись її будуватимуть, як ми її здобудем.
— Може, й так, — сказав він. І подумав: а так воно, мабуть, і є. І споконвіку так було, відколи світ світом: ті, що над усе люблять свій край, — ті найперші гинуть за нього в боях. І коли вони мають щастя — не те просте вояцьке, котре досі, нівроку, мав він, а подібне до картярського щастя історичного гравця трапити в слушне місце в слушний час, так, щоб їхня кров прийшлася в масть у веденій поза ними світовій політичній розгрі, — тоді по їхній крові приходять до влади ті, хто любить уже саму владу — і вміє її вдержувати. І «Стодоля» з тих других, то правда. І більшовики так само. Якщо для вдержання влади їм знадобиться самостійна Україна, вони її будуватимуть не менш завзято, ніж будували ми в підпіллю. От же й тепер, коли Сталінові треба було перебрати в сорок четвертім охоплену партизанкою Україну з-під нашого впливу, він позволив на вкраїнські міністерства оборони й зовнішніх зносин. А коли УГВР домагалась од альянтів статусу уряду в екзилі, Сталін випередив нас, зробивши Україну членом ООН. І хай то все наразі цяцьки, формальні атрибути не існуючої в дійсності держави, — колись вони нам іще пригодяться, не одразу Київ будовано…
І ще він подумав: він би не посмів у цих умовах, живучи одним днем, мати з нею дитину. А «Стодоля» посмів. Значить, не одним днем живе — лічить на довшу скалю. І це теж у якийсь спосіб потверджувало слушність її слів.
А вона, набравши розгону, вже летіла, як ровер із гори, негодна спинитися, одержима хіттю будь-що-будь залучити його на свою сторону, зробити так, аби розділив із нею її віру в чоловіка, чиє сім'я несла в своєму лоні.
— Большевики його не вб'ють, вони його собі хочуть мати! Вони ж пропонували йому до їхньої розвідшколи, а відтак аґентом до Югославії. І навіть матеріалу на нас від нього не хотіли — аби лиш на них працював. А він їх і тоді перехитрив — натер собі долоні до сорокаградусної горячки, щоб потрапити в лікарню, а вже звідти вдалося зорганізувати втечу…
— Ов, — мовив він. — Я того не знав.
Ровер наскочив з розгону на камінь, а вона й не постерегла, як трусонуло скреготом, задеренчало насторч її мові: то «Стодоля» вже був у ґебе під арештом? (Справді, нічого про нього не знав!) Раз був — значить, мусив пройти потім перевірку в вищому звені СБ, напевно сухої нитки там на нім не лишили… Але ця думка чомусь не заспокоїла: поодинчі загнані скабки, витягувані одна по одній, — зникнення, знимка, падіння «Стодолиної» криївки, його арешт у минулому, — вже самовільно складалися докупи, виструнчувались, як у геометричній проґресії, межи ними проступав доти не завважуваний зв'язок: кожна нова обставина скреготала щораз алярмовіше, бо вбирала в себе вагу всіх попередніх, і ця нова послідовність елементів дедалі відхиляла цілість зображення вбік від того образу, що бачився Гельці… Я мушу написати звіт до Проводу, зрозумів він. Отак і написати, все як є. І мов частина тягаря зсунулася від того з пліч, стало легше, — завжди легше, коли мусить рішати хтось інший, не
