Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
Не був радий. Далебі, не був. Хтів одного — знати вже раз правду. Або туди, або сюди. Або суха земля під ногами, або з головою в крижаній воді, — але щоб уже напевно чи те, чи друге. Тільки б не це сновидне потріскування криги там, де належиться бути тверді. Тільки б уже нарешті прокинутися з семимісячного сну, крізь який він сліпо йшов із розплющеними очима. Йшов тому, що любив цю жінку. Вона зараз дивилась на нього майже з ненавистю, а він і далі її любив.
Ні, стрілянини, сказали хлопці, не було, — якби була, почули б, звук розноситься далеко. Була, отже, надія, що «Стодоля» живий.
Але з криївки треба було виноситися. В чому як у чому, а в цьому Адріян був певен. Ця криївка тхнула йому могилою. Від самого початку тхнула.
Тому належалось випити гербати — їх чекала ночівля в лісі.
Гельця дивилася тими своїми страшними зчорнілими очима, мов не розуміла. Mater Dolorosa, роздратовано пронеслось йому в голові. Вона не любила спати на снігу, колись була призналася, що це їй найнеприємніше з усього партизанського побуту. Мабуть, для жінки то таки неприємне — коли всі сплять під одним плащ-наметом, складені докупи на один бік, як ложки в шухляді, перевертаються всі гуртом, і хлоп спросоння може вхопитися рукою за щось, що йому не належить, — але його, Адріяна, зараз більше турбувало, як їм на ту ночівлю втеплитися: снігу, щоб нагорнути зверху на плащ-намет для термоізоляції, нападало явно недосить, кепсько буде, як приморозить уночі. Гельця ляже посередині, вони її грітимуть, вони її берегтимуть, щоб не перестудилася. А якщо «Стодолю» таки захопили облавники? Вода все не хотіла вкипати. Дайте, я на ню похухаю, запропонував «Левко», і «Ворон» з готовністю підгигикнув, — вони показували самим собі, що годні ще жартувати. Або й справді їхня юна енергія, як у молодих звірят, брала гору; що ж, незле. Незле. Ще повоюємо, хлопці, — ще, як той капітан казав, дамо їм жар у… Дивився на безживного казанка: ну закипай, закипай же! — а перед затуманеним зором стояло інше подібне видмо: в подовгастій металевій скриньці над полум'ям коливалася вода, і з дна на поверхню піднімалися, дедалі рясніше, сяйні іскорки бульбашок, обкипаючи вздовж по контуру хірургічні металеві щипчики, готовані для операції… Та операція тоді так і не відбулася, що?..
Здригнувся: Гельця його покликала! І враз він злякався — по-справжньому, до зимного стиску в грудях: та що це я, сплю? — і вся втома разом пропала, як рукою зняло. Знов був скупчений, готовий до дії, — лиш серце билось прискорено. Це все той клятий сумнів так його був занеміг, забрав йому рештки сил. Зараз, зараз…
Гельця просила його, щоб вийшов із нею надвір. Показувала очима.
І це вже також колись було, тіло пам'ятало: він виходив у ніч із криївки за іншою жінкою, з розкалатаним серцем, не тямлячи нічого, крім її близької присутности, назустріч місячному сяйву, — тільки тоді була весна, а тепер сніг білів під ялинами, і в графітовому небі, куди обоє, випроставшись, відрухово піднесли голови, всіма змислами хапливо вбираючи в себе відкритий простір, чорніло проти мутного, в крейдяних патьоках місяця голе грабове віття. Було тихо — вітер ущух, лиш знизу приглушено сюркотала незамерзла «теплиця». Адріян устиг подумати, що Гельця найчастіше з них усіх виходить із криївки, постеріг це ще вчора, — мабуть, саме має жіноцьку слабкість, а криївка ж без кібля, не розрахована на довгий постій… І тут почув її голос, голос умить його витверезив од замапорочення нічним простором, — він звучав як із-під каменя:
— То я винна. То моя вина.
В ялиновім притемку ледве розрізняв пляму її лиця. Якби відступилася ще на крок далі, цілком стратив би її з виду. І таке теж уже, здавалось, колись було — де? коли?.. Вона страждала, а він нічим не міг їй помогти.
— Він задля мене пішов… по ті харчі. Молока мені хтів добути.
Молока? До чого тут молоко?.. Вона ніби говорила чужою мовою, на яку він не вмів насадити вухо. Чи йому причулося, чи десь далеко в хащі хруснула гілка?..
— Я його мала би відрадити. Я йому казала, що то перейде… мої млості. То ранішня слабість, вона потім переходить…
Він і далі не розумів — розумів тільки, що вона зараз не з ним, не тут, не з ними всіма — тим його й дратувала, як голос, що тягне поперек хору! — відокремлена від них, замкнена в якусь свою непрозору шкаралющу. Її тривога мала іншу барву, іншу густину. То вона хвора?..
— То не хворість, — відгукнулась Гельця на його невисловлену думку, мовби лагідно відвела простягнену в темряві грубу чоловічу лабу: в голосі їй прорізалась нова нота — заспокійлива, певна себе, сливе материнська, — голос знов світився, хоч і неяскраво. — Таке часто буває… на четвертім місяці тяжі…
Сталося. Удар обрушився на нього м'яко, як брила снігу зі смереки. Колись на Гуцульщині він бачив, як господар забивав ягня, перед тим щось довго до нього примовляючи, ледь не на вухо нашіптуючи, — аж доки звіря не схилило голови покірно, мов погоджувалося прийняти свій кінець. Таким ягням бачив себе зараз.
Он воно, значить, як, думав тупо. Он у чім справа. Наче з розгону стукнувся в глухий мур і за інерцією перебирав ногами на місці: он воно що. Он, значить, як. Проте, дивним чином, відчував і полегкість — як коли би з рани випустили гній, припікши розжареним залізом: то, значить, «Стодоля» пішов по молоко. Пішов, нікому нічого не вияснивши, бо його дружина була вагітна й потребувала одживлення. Що ж, на його місці він теж, мабуть, пішов би. Рачки поліз би, навіть і цеї
