Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Жити сьогодні - Христина Лукащук

Жити сьогодні - Христина Лукащук

Читаємо онлайн Жити сьогодні - Христина Лукащук
всіх ненавиділа і всіх обвинувачувала у смерті своїх батьків, поїздка яких несподівано затягнулась. Назавжди. Особливо винила свого опікуна…

– Де я можу знайти чоловіка, який потрапив до вас минулих вихідних після автокатастрофи? Ні, я не його донька. Ні, я не його дружина. Чи вам не однаково, хто йому я чи ким він доводиться мені? Він – найдорожча у світі людина для мене, – раптом вигукнула вона і відчула, що голос готовий зірватись, а сльози от-от бризнуть з очей. Вона замовкла. Відвела погляд від наляканої жінки в білому халаті. Глибоко вдихнула. Ні, їй не можна зриватися. Це може дорого коштувати. А він напевне її потребує.

Вона підвела очі на медичку.

– Він для мене найдорожча у світі людина, але я… – Затнулась, але відразу впевнено продовжила. – Я не встигла йому про це сказати. Прошу, впустіть мене до нього. Він був моїм опікуном. Я йому потрібна.

Жінка по той бік скляної перегородки пильно дивилася на красиву, навіть занадто красиву дівчину з великими світло-зеленими очима і просто… милувалась її вродою. Ніколи досі вона не бачила нічого схожого. Розмаїті відчуття зароджувались і роїлися в її душі. Це був жаль, що вона сама і близько не така гарна, і завидки, що природа так щедро обдарувала цю незнайомку, і заздрість до чоловіка, який колись володітиме цією несамовитою красою. Але водночас раділа, що їй пощастило побачити таку неземну красу, від якої в неї на душі посвітлішало.

– Ідіть, мабуть, ви й справді йому потрібні. Вам на четвертий поверх, другі двері ліворуч коридором у реанімаційне відділення. Тільки не кажіть, що це я вас впустила.

Дівчина подякувала й усміхнулася.

– Йому всміхайся, – лагідно промовила вслід незнайомці чергова з реєстратури. Правда, згодом, намагаючись згадати про дівчину щось конкретне, вона анічогісінько не могла пригадати. Перед очима стояла лише якась зелень і промениста усмішка.


Вона зупинилася перед дверима. Готувала себе до страшного, але те, що побачила, вразило її ще дужче.

А він постарів. Сивина з’явилася на його колись смолянистому волоссі. Проте зміни йому личили. Хоч як це прикро, але до чоловіків роки милосердніші, ніж до жінок. Вік додає чоловікам харизми, сивина – благородства, зморшки – впевненості. Їм не треба маскувати їх кремами, хімією, хірургічним втручанням. Вона дивилася на нього і не могла відвести погляду. Лежав на високому лікарняному ліжку, вкритий білим тонким простирадлом, під яким можна було легко роздивитися його міцне, чудово збудоване тіло. Зловила себе на думці, що не пам’ятає, який він. А може, вона просто не звертала на нього достатньо уваги.

Вона давно все пережила, тому ховала свої думки далеко, на самісіньке дно зболілої душі, але зараз вони всі, як одна, почали рватися назовні.

Дівчина підійшла впритул до ліжка і, не звертаючи жодної уваги на рудоволосу жінку, сіла на вільний стілець. Мов крило зраненого птаха, взяла його руку і звела погляд на жінку, яка мовчала:

– Дякую, ви можете йти. Зараз ви йому непотрібні. Я подбаю за нього.

Але жінка не йшла.

– Прошу, залиште нас самих. Я покличу вас, коли що. Лікарка мовчки вийшла з палати.


– Навіть не знаю з чого почати. Не знаю навіть, чи ти чуєш мене…



Замовкла, і він потонув у зеленому сяйві її очей. Якби тієї миті хтось зазирнув до палати, побачив би дивну картину. Зусібіч навколо нерухомого чоловіка і жінки, що скам’яніло сиділа, накочувались і відкочувались зелені, аж смарагдові хвилі. Вони обволікали жінку на рівні талії, і здавалося, що чоловік лежить просто на тих хвилях, напівзанурившись у них. Він наче погойдувався на тій зелені і зміг би, то поплив кудись у простір, туди, за відчинене вікно. Але дівчина міцно тримала його за руку. Занадто багато вона ще має йому сказати. Занадто довго вони не бачилися.

– Почну, мабуть, із того, що скажу тобі – привіт, ми так давно не бачились. І я така рада знову тебе зустріти. Події трохи випередили мої плани. Я давно вже щомиті думаю про тебе. Відколи я, гримнувши дверима, пішла, думки про тебе не покидають мене. Але не так планувала я нашу зустріч. Не так…

– Аби ти хоч трохи щось зрозумів, почну спочатку. Часу до ранку багато. Ніхто нас не потурбує, то ж ти собі дрімай, а я розповідатиму.


– На відміну від решти однолітків, у мене були нормальні, адекватні батьки, якими я дуже пишалася. В мене завжди були найкращі іграшки, а згодом – найліпше вбрання. В мене була найбільша бібліотека пригодницьких книжок, якій усі заздрили. В мене була шкільна форма, яку батько привіз із чергового відрядження. В жодної дівчинки в школі такої не було, бо сукня застібалася на металеву блискучу змійку, в усіх решти – на ґудзики. Лише в мене було власне гірськолижне спорядження і я щозими, починаючи з першого класу, на канікули їздила не в село до бабці, не залишалася вдома з котом, не гайнувала часу на автобусній зупинці під будинком, а розкошувала в горах на високошвидкісних спусках.

Тільки, знаєш, тоді це все видавалося мені таким нормальним, таким незначним. Навіть не зважала на заздрість однокласників. Пам’ятаю, як скаржилася моїй матері мати моєї товаришки, коли та, прийшовши одного разу додому з порогу заявила, що, мовляв, її подрузі, себто мені, з батьком пощастило значно більше, ніж їй. А потім довго ображено ридала, незважаючи на те, що мати пробувала втішити дівчинку, мовляв, у її батька серйозніша посада, авто від фірми і персональний водій, який іноді возить її до школи. А в їхньому гаражі стоїть новесенька власна автівка. «А що є в батька твоєї подруги? Лижі, велосипед, ковзани? Це ж справжнє ніщо і цим не варто перейматися. Таких лиж у тебе може бути десяток. Та й заробляє твій батько в декілька разів більше».

– А що мені з того? – вперто, зі сльозами на очах, продовжувала моя товаришка: – На вихідні ми нікуди не ходимо і не їздимо, хіба що до бабці? Вбираєте мене в те село, мов ляльку. Діаманти у вуха та на пальці чіпляєте й везете, мов на продаж. До школи ж у такому не можна, щоб я з-поміж решти своїм багатством не вирізнялася. На мене й так косо дивляться, коли я на перерві канапки з «салямі» їм. Дехто такої не лише не куштував, а й не бачив ніколи.

– Та й самі ви невже не з тієї хати, що й бабця? Невже не з тих само баняків зупу

Відгуки про книгу Жити сьогодні - Христина Лукащук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: