Жити сьогодні - Христина Лукащук
Та коли доходило до обговорення його ідей та ескізів на загальних зборах, він розгублювався.
– Чудова думка, але я думаю, що доцільно внести корективи у фасад споруди, – начепивши на себе подобу щирої усмішки і похитуючись у такт лише йому чутної музики, проспівав якось керівник проекту на черговому зібранні. – Думаю, варто змінити розмір вікон і це позитивно вплине на загальний вигляд будівлі. А також прибрати дерев’яні елементи над вікнами, замінивши їх на… – Він замислено втупив очі в стелю: – Замінивши їх на ліпнину, скажімо… На щось… традиційніше і зрозуміліше, – задоволено завершив начальник.
– Я категорично проти, – просто з місця, не встаючи й карбуючи кожне слово, заперечив молодий фахівець. – Це мій проект. А ви мали бути моїм керівником і допомагати цей проект утілити, а не змінювати його. Тим більше, змінювати геть необґрунтовано і не порадившись із замовником.
Ця споруда сама по собі нічого не значила. Вона органічно доповнювала вже сформовану й узгоджену концепцію згідно з засадами садового мистецтва Японії.
Була невеличка ділянка, на якій слід було якнайточніше втілити головну ідею за допомогою терас, вікон, оглядових майданчиків. Тому кожен елемент архітектури – кущик, травичка, струмок, камінець – мав би працювати на головне завдання. Всі елементи садових споруд мусили бути виготовлені з природних матеріалів – дерева, бамбука, каменю, рідше – з металу, як, скажімо, чавунні чи бронзові лави без лаку і фарби, щоб передати багату і неповторну текстуру власне матеріалу, його характерний колір, а головне – зберегти «поволоку часу» – лишайники на камені, бляклі тони дерева, патину на металі.
Терпляче пояснював це керівникові, а насамкінець додав, що коли той не погодиться залишити все як є або не зробить обґрунтованих, конструктивних зауважень, які не базуватимуться на його особистих вподобаннях, то він готовий вийти з цього проекту.
Запала німа мовчанка. Керівник приголомшено дивився на свого підлеглого, вражений нечуваною зухвалістю.
«Йому начхати, що в мене кілька призових місць на престижних міжнародних конкурсах. Але біс із ними, з конкурсами. Потрібно мати повагу і дотримуватись елементарної субординації в стосунках із керівником проекту. Цей молодик ігнорує очевидні речі!» – мовчки обурювався начальник, очі його наливалися кров’ю, а під пахвами мокріло.
– Я готовий завершити проект самостійно, провівши перемовини з замовником. І будьте певні, я з ним про все домовлюся, – майже саркастично закінчив молодий зух. – Чекатиму на ваше рішення. – Він обвів поглядом увесь колектив, до якого входили поважні архітектори, заслужені конструктори, та й, зрештою, просто хороші люди, з якими він уже встиг заприятелювати.
Та, на відміну від нього, для них важив насамперед керівник. А ще – послужний список, кар’єрний поступ, преміальні, соціальні пільги та ще багато чого, на чому й базується робота в колективі і, зрештою, робота самої компанії. Тому хоч як би він їх захоплював, хоч як щиро вони вітали його з цікавим неординарним рішенням і цілісністю концепції доволі складного, обмеженого присутньою вже забудовою та розмаїттям інженерних комунікацій об’єкта, зараз вони сиділи, опустивши очі, і понуро розглядали все, що було під руками – свої ґудзики, шнурки на мештах, обручки, звичайні кулькові ручки, крутили в руках склянки з водою, наче в них не звичайна вода, а жива чи мертва.
Він не гнівався на них. Він не міг гніватися на тих, кого поважав і в кого збирався ще так багато всього навчитися. Щоб не ставити всіх у незручне становище, після тривалої паузи він звівся і неквапно вийшов, не зронивши більше жодного слова й забравши із собою болісне напруження й непросте рішення. Колеги полегшено і вдячно зітхнули, адже цей чоловік звільнив їх від потреби робити неприємний вибір: справедливість або місце роботи. А практично для всіх їх по-справжньому залежало лише на останньому.
Тоді він уперше замислився: нащо людям робота, яка знищує їхню гідність і за своєю суттю є вишуканою каторгою? Подумав, що ще з початкової школи з нього самого, з його товаришів, а перед тим – із їхніх батьків, методично, урок за уроком, день за днем, рік за роком готували рабів. І все це відбувається так природно, що нікому й на думку не спадало замислитися, чи це все правильно і нормально.
Тебе наполегливо привчають до думки, що колективізм – це саме для тебе. Що в садочку манна каша з ґонзолями смакує краще в колективі таких, як ти, сопливих і замурзаних з голови до ніг створінь. Що навіть до вбиральні краще ходити удвох із другом, узявшись за ручки. Що в школі колективна зневага до того, хто наважився бути інакшим і бодай чимось вирізнився з натовпу – безмежна. Хоч ти погано вчишся, хоч навпаки, дуже добре, результат однаковий – бойкот. Бо ти не такий, як усі. Бо в тебе почала формуватися своя, квола і трохи кострубата, проте незалежна думка. Після повторення такої колективної терапії людина розтоптує ніжні, тендітні паростки індивідуальності і рве на шмаття, ковтаючи самотні сльози відчаю, свої думки, аби позбутись їх іще в зародку, й припасовує нездалу маску, ховаючись під нею від батьків, друзів, а часом і від себе самої так відчайдушно, що врешті-решт та машкара вростає в шкіру.
Тоді вперше він замислився, який же то мусить бути потужний механізм, щоб так непомітно і легко всіх розчавити, перемолоти на борошно людину з трішечки відмінними поглядами, аби іншим не кортіло. І свобода – незалежно про яку свободу йдеться – має свої чітко окреслені рамки. Але нас навчили не помічати її мізерності. Кожен, хто
