Жити сьогодні - Христина Лукащук

Віра… Потужна річ, оця віра. Великий навіть почав ревнувати, бо вважав, що віра – це їхній привілей, ангельський. А тут, на тобі, людина, а з вірою. Та ще й якою. За мить йому стало соромно. Він покартав себе за цю слабкість і мимоволі почав дослухатися до дівочих слів.

Вирішив зачекати її просто в лікарняному передпокої, а згодом вирушити в його улюблений ресторанчик, де готували східні наїдки, попередньо замовивши там столик. А раптом вона теж полюбляє східну кухню? Він звик передбачати і бути готовим до всього. Цікаво, а й справді, що може подобатися такій жінці? Вже не така й молода, досвідчена, незалежна і… самотня. Це видно з опущених кутиків уст, навіть тоді, коли всміхається. Видно з несвідомих рухів. Коли бачить чоловіка, її рука швидко й енергійно здіймається вгору, щоб поправити пасмо волосся, яке вибилося з-під білосніжної накрохмаленої шапочки. Це свідчить про бажання сподобатись. І відразу ж – усвідомлено – байдужо опущена рука, яка так і не поправила зачіски. А ще та іронія, з якою дивиться на чоловіків, що виявляють надмірний інтерес до її персони. Він дуже спостережливий. Він зауважує геть усе. Навіть якщо це погляд, кинутий у спину.

У передпокої було людно й гамірно, мов на вокзалі. Але, хоч як це дивно, такий гармидер допомагав розслабитись і зосередитися на роздумах, на які йому через постійну зайнятість завжди бракувало часу.

Треба, бо зараз саме рання весна, пересадити деревце китайської троянди, що розрослося в могутнє дерево. І ще кілька рослин, що розрослися на півхати і про які колись дбала його покійна дружина. Він не може викинути її улюблені квіти. Дружина любила милуватися ними перед сном. Розмовляла з ними і бажала доброї ночі, бо вірила, що добре слово і добре ставлення допомагає рости. Та й сама вона була доброю…

Пора вже прибрати і годівничку з балкона. Щозими він підгодовує пташок. Одного разу прилетів навіть снігур, яких він, мабуть, років зо тридцять, не бачив – ще з часів своєї молодості. Треба змайструвати голубам сяке-таке гніздо, бо вони в атомний вік якісь недолугі – мостяться в ринві. І щоразу після рясної зливи їхню домівку змиває водою.

Хоч він і чекав на неї, жінка з’явилася раптово й несподівано. Він аж підстрибнув, схоплюючись на ноги. Перед ним стояла не втомлена добовими чергуваннями лікарка і не самотня, з опущеними кутиками вуст, людина. Перед ним була свіжа, усміхнена, з вигадливо вкладеним волоссям жінка в скромному, проте, вочевидь, дорогому елегантному платті. Променіла молодістю, жагою до життя, пускаючи очами відвертих бісиків. Він ледь не відсахнувся був від такої різкої і неочікуваної зміни в її зовнішності. Готовий був відступити – такою гарною й такою недосяжною видалася ця жінка. Він же не парубок. Йому все-таки вже далеченько за сорок.

Але її усмішка була така щира, що він, повагавшись, вирішив таки спробувати. Поборотися.

Уловивши його хвилинне зніяковіння (від неї нічого не приховаєш), жінка запитала, чи він готовий, чи, може, передумав.

– Так, готовий. Як ніколи, – він уже оговтався.

Зарезервований у ресторанчику столик був саме навпроти вікна. А сам заклад розташований на п’ятому поверсі старовинного будинку з високими стелями. Перед ними, мов на долоні, розляглося всеньке місто, яке повільно, проте впевнено, оповивали сутінки. Де-не-де спалахували вечірні вогні, і це додавало їхній зустрічі таємничості і навіть містики.

Ця магічна атмосфера задала тон і розмові. Слова лилися самі собою, було легко й навдивовижу просто. Начебто не вперше отак сидять собі удвох і теревенять. Вони так захопились розмовою, що забули зробити замовлення.

Над ними, мов їхня неспокійна совість, нетерпляче нависав кельнер. Чар містичної ночі на нього не поширювався. В нього – робота і клопіткий підрахунок чайових – тих, що дали, і тих, які ще дадуть. А ці двоє, на його думку, поводилися якось неадекватно. Це насторожувало. Такі клієнти трапляються, але нечасто. Зазвичай ці диваки залишають або невмотивовано щедрі чайові, або через розсіяність і захопленням одне одним узагалі забувають віддячити. А те, що ця парочка таки одне одним захоплена, не помітить хіба що телепень.

Він так і стояв, міркуючи, чи варто переривати їхнє воркування (магами, бач, себе уявили). Цілком можливо, що таке втручання їм не сподобається і тоді – прощавайте, чайові. Чи краще й далі покірно та запопадливо чекати, аж поки самі його зауважать, і саме в такий спосіб заробити собі на чай.

Нарешті його помітили.

Слідчий після недовгого перебування в товаристві цієї жінки вирішив діяти на свій розсуд.

– Попрошу щось із морепродуктів.

Кельнер аж розцвів на радощах, що йому не довелося робити вибір самотужки і цей щасливий чоловік нарешті спромігся на замовлення. Окрилений передчуттям додаткового заробітку, хлопака скоромовкою пропонував гостям найкращі фірмові страви цього закладу – одного з найкращих у місті вже не перший десяток літ.

– Я схвалюю ваш вибір і на перше рекомендую «Місо-суп» з креветками і морською рибою, а ще дозвольте запропонувати рол «Бокудан» чи суші… – тут він зловив насторожений погляд жінки і її розширені від здивування очі. – Пропоную асорті, аби краще й повніше оцінити основні смакові якості цієї страви та омлет з вугром «Унагідон». До перелічених страв радий запропонувати або саке, або сухе біле вино. На десерт…

У цьому місці його перебив розкотистий гортанний сміх. Так вміють сміятися тільки жінки, які знають собі ціну.

– А це обов’язково – так діловито сипати незрозумілими назвами? Якщо мій супутник не заперечуватиме, то прошу принести щось на ваш вибір. А також, ураховуючи те, що нас лише двоє, що наближається ніч і що песиків у нас вдома немає, – спокійно, але досі всміхаючись, резюмувала відвідувачка.

Кельнер беззвучно й трохи розчаровано пішов виконувати замовлення. Ситуація для нього стала ще непевніша, ніж досі.

Додому вони поверталися поночі.

– Ви не проти пройтися пішки? Я так давно не гуляла вечірнім містом, хіба ще студенткою.

Після цих слів вона відразу якось притихла і насторожилася.

– Мені страшно, – тихо додала вона. І не було в її голосі жодного страху, тільки смуток зацькованої дівчини, яка досі жила в цій неймовірній жінці.

Він розумів, що жодні слова, жодні обіцянки світу не переконають зранену душу в тому, що існує інший світ, без болю й наруги. Тому він просто обняв її за плечі і легко-легко, аби не сполохати, притулив до себе. Вона не пручалася. Так вони йшли