Жити сьогодні - Христина Лукащук
Давно зрозумів: аби протистояти, мусить бути найкращим. Таким і був. Навчання, участь у міжнародних конкурсах, гран-прі, нагороди, перші місця надавали право вибору, можливість бути почутим. Тому чергові непорозуміння на фірмах не сприймав занадто болісно. Хоч, звісно, вони його засмучували. Та хай там що, йому ніколи не захочеться ні пісяти, ні працювати в парі навіть із найкращим другом.
Лише запитання його батьків про те, чи має він постійне місце праці, чи зможе на старості років отримати пенсію, доводили його до відчаю. Йому ніяк не вдавалося пояснити, що він чудовий фахівець, що має приватні замовлення і може працювати з різноманітними фірмами за угодами і що його одноразовий гонорар становить суму в декілька раз більшу за їхню кількарічну пенсію. Вони кивали головами, начебто погоджувалися з сином, але, зрештою, ставили одне і те ж запитання:
– То коли ж ти влаштуєшся на нормальну роботу?
Зараз він самостійно закінчував розпочатий у великій фірмі проект. Ця свобода коштувала йому невеличкого фінансового відшкодування і кількох вибачень. На його життєвому шляху доволі часто зустрічалися порядні люди, але його завжди дивувало, що, обіймаючи високі посади, їм вдавалося зберегти себе, свою людяність. Це вже значно пізніше він довідався – будь-що, навіть людяність, має свою ціну. І ціна ця значно вища за ту, яку ти готовий платити. Недаремно мудреці казали: «Бійтеся своїх бажань».
Різкий, мов пісок в очах, телефонний дзвінок привів його до тями. Він уперше задрімав після двох діб безперервної праці. Муза і натхнення не покидали його. Так він любив казати друзям, які докоряли йому трудоголізмом та нехтуванням звичайних людських потреб – спати, їсти, відпочивати.
Потягнувся за слухавкою. Електронний годинник показував п’яту ранку. Ого, то він устиг поспати аж чотири години. Стільки ж спав Наполеон, тому настрій умить покращився.
– Алло, слухаю уважно, – прогундосив він, намагаючись активніше рухати зціпленими вустами і здерев’янілим язиком. Давалося взнаки й те, що він уже декілька днів ні з ким не розмовляв, тому перші слова давались важко. А надто – спросоння.
– У тебе все добре? – схвильовано пролунав чоловічий голос на іншому кінці дроту.
– Так, так, добре, – його розсмішив переляк, що виразно вчувався у запитанні. – З чого така турбота та ще й удосвіта?
– Оце я перелякався! Таке враження, що тобі або мову відняло, або язиком ворушити важко.
– А знаєш, таки важко. От якби ти хоч раз на день дзвонив і запитував, як у мене справи, або приїхав би хоч інколи друга перевідати, то було б легше, – задоволено дорікнув він своєму найкращому приятелеві. – Дзвониш лише, коли щось потрібно і то – негайно.
– Та, добре, добре. Пробач, старий, сам знаєш, як воно. Робота, дружина, сім’я… Все хочеться встигнути, все спробувати, осягнути. Це тільки ти можеш сидіти на одному місці і творити. А я інший, мені потрібна вона. Дорога! Ти ж сам це добре знаєш. А тут саме така нагода випала – дружині стипендію призначили в Мюнхенському університеті. Вона там працю з медицини писатиме. Пропонує їхати з нею. Каже, що менше за домом тужитиме та й у мене буде шанс попрацювати там архітектором.
– То їдьте собі на здоров’я, вітаю. Ти ж знаєш, що, крім вас, у мене нікого немає, і я завжди за вас радий. Але нащо мене будити о такій порі? Я дві доби не спав.
– Та в тому-то й річ, що негайно потрібно вирішити, чи вдасться нам скористатися з цієї нагоди, чи ні, – він витримав паузу. – Все залежить від тебе.
– Як це – від мене? – він остаточно прокинувся. – До чого тут я? Поясни все до пуття, бо я вже ніколи не зможу заснути.
– Ми не можемо взяти з собою нашу малу, – і, не даючи йому оговтатися, товариш продовжив: – По-перше, в неї випускний клас, по-друге, нам виділили невеличку кімнатку в університетському гуртожитку, де й одному тісно, а, по-третє, ти ж дорослий, усе розумієш – не часто випадає нагода після стількох років спільного життя мати можливість побути знову вільними, молодими, закоханими і шаленими.
Стільки правди, надії, тепла було в цих словах, стільки любові, що перед ним ураз виник образ приятелевої дружини – мовчазної і дивовижно тендітної істоти, яка героїчно зносила всі життєві перипетії. Вона, як ніхто, заслуговувала на цей шанс.
– І на скільки ви там плануєте зависнути?
– На рік.
– Згода, – промовив він голосом без сліду сну і з жалем подивився на незакінчений проект. Хотів було повторити, що він страшенно за них радий, але чомусь посоромився – завжди було важко виказувати свої почуття.
Він був трохи засмучений, що доведеться як не змінити зовсім, то суттєво скоригувати свої плани.
– О, а що це таке? – вона показувала на макет його незакінченого проекту.
У голосі вчувалося щире зацікавлення, і йому чи не вперше захотілося розповісти про свою роботу, поділитися думками та сумнівами. Даремно, що це всього лише дівча, яке ще навіть не закінчило школи.
– А мій батько проектує переважно якісь нудні багатоповерхівки. Геть нецікаво. За винятком отієї, схожої на пташине крило, хоча тато стверджує, що то вітрило. Той будинок начебто збудують, але не в нас, а десь за кордоном, тому хтозна чи й випаде на нього подивитися. А в тебе так багато дерев і… А що це за білі пінопластові кульки, це вівці?
– Сама ти вівця, – відповів у тон.
Чи не занадто швидко вона освоїлась і почала називати його на ім’я і звертатися на «ти»? Все-таки він друг її батьків.
– Це камені, я просто ще не встиг їх розфарбувати. Це буде сад.
– Сад? А хіба сад має якийсь стосунок до архітектури? Ти ж архітектор, як і мій батько, правда ж? Чи ти садівник? – і вона капосно захихотіла, як хихочуть лише п’ятнадцятирічні безсоромні дівчиська.
– Ні, не садівник, – усміхнувся. – Це зветься ландшафтним, чи пак, садово-парковим мистецтвом. Нині я ним просто хворію. Стільки задоволення й насолоди, надто коли ділянка складна, а необхідно врахувати всі побажання замовника. Це до біса цікаво.
Дівчинка уважно слухала. Здається, в нього ще не було більш вдячного слухача. Тому натхненно продовжував.
– Для будиночка і саду я взяв за основу традиційне японське садове мистецтво. Замовник – доволі багата й поважна людина, він чимало пережив, чимало
