Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Невеличка кнайпа на Розенталерплац.
У передній кімнаті грають в більярд; у далекому закутку двоє чоловіків у звоях тютюнового диму попивають чай. У одного з них доволі прив'яле обличчя й сиве волосся, він сидить у плащі: «Ну давайте, що там у вас? Але сидіть спокійно, не треба так смикатись».
«Сьогодні ви мене на більярд не затягнете. У мене сьогодні рука непевна».
Сивий жує суху булку, а до чаю ще й не доторкнувся.
«Та я й не збираюся. Нам і тут добре сидиться».
«Це все та сама історія. Тепер все вирішилося».
«У кого все вирішилося?»
Другий чоловік — молодий білявець, підтягнутий, з енергійним обличчям: «І в мене, звичайно, також. А ви думали, що тільки в них? Тепер у нас все з'ясовано».
«Іншими словами, вас послали під три чорти?»
«Я поговорив з шефом щирою німецькою мовою, а він розкричався на мене. Ввечері я одержав повідомлення про звільнення з першого числа».
«Ось бачите, щирою німецькою, як ви кажете, не слід говорити в будь-якій ситуації. Поговорили б з паном французькою, він би вас не зрозумів, і ви б залишилися на місці».
«Я й так на місці, щоб ви знали. Я ще покажу себе. Вони думають, що матимуть зі мною легке життя! Тепер кожен день рівно о другій я з'являтимусь і влаштовуватиму їм солодке життя, даю слово!»
«Хлопче, хлопче, а ви одружений?»
Інший підвів голову: «В тім то й біда, я жінці ще нічого не казав, не можу їй такого сказати».
«То, може, все ще якось владнається?»
«А вона ще й дитя носить».
«Уже друге?»
«Так».
Сивий щільніше загортається в плащ і насмішкувато усміхається до другого, а потім киває головою: «Це добре. Діти надають нам мужности. А цього всім якраз і бракує».
«Та для чого воно мені треба? На якого біса? У мене купа боргів. Постійно щось виплачую. Я просто не можу їй цього сказати. А тут ще й зовсім викинули з роботи. Я звик до порядку, а в нас не робота, а суцільний вертеп. У мого шефа є власна меблева фабрика, а те, чи принесу я йому замовлення для взуттєвого відділу, йому, за великим рахунком, по цимбалах. У цьому якраз і річ. Я йому потрібен, як зайцю п'ята нога. Отак тирлуєшся цілий день в конторі й чіпляєшся до всіх з питаннями: Чи відправили нарешті пропозиції? Які ще пропозиції? Та я ж вам уже шість разів казав, якого біса я бігаю по клієнтах? Просто посміховисько роблять з людини. Або вже ліквідуй відділення, або щось роби!»
«Ковтніть чайку, заспокойтеся. Поки що він ліквідував вас».
Від більярдного столу до них підійшов якийсь чоловік без піджака, плескає молодика по плечу: «Може, зіграємо одну партію?»
За молодого відповідає старий: «Та йому так під дих дали, що відійти не може».
«Більярд — найкращий засіб для тих, хто хоче трохи відійти». Чоловік іде геть. Той, що в плащі, сьорбає гарячий чай; як добре попивати чай з цукром і ромом та слухати, як інші нарікають на життя. Затишно в цій забігайлівці.
«Ви що, сьогодні додому не йдете, Ґеорґу?»
«Не маю духу, просто не маю духу. Що я їй скажу? Я не можу їй в очі поглянути!»
«Ідіть, ідіть спокійно й погляньте їй в очі».
«Та що ви в цьому тямите?»
Старий мне в руках полу плаща й навалюється грудьми на стіл: «Пийте, Ґреґору, або з'їжте що-небудь й нічого більше не кажіть. Я таки на цьому трохи розуміюся. Всі ці заведенції мені відомі. Ви ще дитиною були, а я вже все це пережив».
«Уявіть мою ситуацію: було хороше місце, а тобі взяли і все перепаскудили».
«Знаєте, до війни я був старшим учителем. Коли почалася війна, я вже був таким, як зараз. І ця кнайпа була точнісінько така сама. На військову службу мене не призвали. Такі люди, як я, їм були не потрібні, я маю на увазі, люди, що коляться. Точніше, вони таки мене призвали. Я вже думав, мені кінець. Шприц, звичайно, в мене відібрали, і морфій також. І гоп — я уже у строю. Дві доби я ще якось протримався, поки мав краплі в запасі, а там бувай, Пруссіє, вперед у психлікарню. Згодом вони мене все-таки відпустили. А потім мене й зі школи прогнали, що ви на це скажете? Знаєте, морфій — то така річ, часом людина десь ширяє в
