Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Вона лежала на долівці, кидалася з боку в бік. Він сміявся й, випроставшись, промовив: «То задуши мене, якщо сили вистачить, я не ворушитимусь». — «А ти таки заслужив на це». Він повільно підвівся, засміявся й закружляв кімнатою від щастя, захоплення й блаженства. Сурми гудуть, гусари, вперед, алілуя![27] Франц Біберкопф повернувся! Франца звільнили! Франц Біберкопф вільний! Підтягнувши штани, він переступав з ноги на ногу. Вона сіла на стілець й почала пхикати: «Я все розкажу чоловікові, розкажу Карлу, їм треба було тебе ще потримати років з чотири». — «Скажи йому, Мінно, скажи, не соромся!» — «От і скажу, а зараз піду за поліцаями!» — «Мінно, Міннакен, та шо ти ка'еш, я такий радий, я знову став людиною, розумі'ш, Міннакен?» — «Боже, та ти здурів, тобі там у Теґелі добре мізки вправили». — «А попити є в тебе? Кавички чи мо' чогось іншого?» — «А хто заплатить мені за фартушок, диви, весь подертий». — «Певно, що Франц, Франц знову ожив. Франц знову тут!» — «Ану бери капелюха й вимітайся звідси! Якщо він тебе заскочить, а в мене ще й синець під оком! І гляди мені, щоб я тебе більше тут не бачила!» — «Адью, Мінно».
Та наступного ранку він уже знову тут, ще й з невеликим пакунком. Вона не хотіла його впускати, та він уставив ногу в шпарину: «Іди своєю дорогою, Франце, я ж тобі вже казала!» — «Мінно, та це ж тільки фартушки». — «Які ще фартушки?» — «Можеш собі вибрати». — «Та крадені ж, напевне, залиш краще собі». — «Та не крадені. Відчини-но двері!» — «Слухай, сусіди побачать, іди собі геть!» — «Мінно, відчиняй!»
Вона таки відчинила, він кинув пакунок на стіл, та оскільки в кімнату жінка заходити не хотіла, а стояла при вході з мітлою в руці, він сам ускочив досередини. «Яка радість, Мінно! Я цілий день так тішуся. А вночі ти мені наснилася». Він розгорнув на столі пакунок, вона підійшла ближче, вибрала три фартушки, але залишалася непохитною. Він ухопив її за руку й міцно тримав, та вона вирвалася, знову стала з мітлою й стала його підганяти: «Хутко вимітайся звідси». З порога він помахав їй рукою: «До побачення, Міннакен!» Держаком мітли вона захряснула двері.
Через тиждень він знову стояв перед її дверима. «Я хотів оце лише взнати, як там із твоїм оком». — «Усе гаразд, а тобі нíчого тут робити!» Він став здоровішим, мав на собі синє зимове пальто, на голові — коричневий високий капелюх.
«Оце хотів тобі показатися, ну, як я тепер виглядаю?» — «А мені хіба не однаково?» — «Ну пусти, почастуй хоч горнятком кави». Тут на сходах почулися кроки, спускався хтось із сусідів, приступками пострибав дитячий м'ячик, Мінна з переляку прочинила двері й затягла Франца досередини. «Постій тут… Це Лумке, сусіди згори, так, а тепер можеш собі йти». — «Ну бодай одне горнятко! Хіба тобі шкода для мене ковточка кави?» — «Та хіба ти за цим прийшов? Напевне, вже найшов собі іншу, раз так вирядився». — «Хоч горняточко?» — «Просто біда з тобою!» Отак стояла вона біля вішалки в передпокої, а він благально дивився на неї; вона похитала головою, піднесла до обличчя гарний новий фартушок, сховала в ньому обличчя й розплакалася. «Слухай, ти вже замучив мене!» — «Та що ж таке?» — «Карл не повірив мені про синець під оком. Питав, як я могла так вдаритися об шафу. Казав, щоб показала йому, як то було. Але ж через шафу таки можна набити синця, коли дверцята відчинені. Хай би сам спробував. Не знаю чому, але він мені не повірив». — «Щось мені невтямки, Мінно, чому ж це?» — «Може тому, що в мене ще й подряпини тут, на шиї. Я їх спершу не помітила. І що тут сказати, коли тобі на них показують, а ти дивишся у дзеркало й не знаєш, звідки вони взялися». — «Хе, то що, хіба людина не може щось роздряпати, коли свербить, приміром? Чого це твій Карл так присікується до тебе? Я б його швидко привів до тями». — «А тут ще ти постійно приходиш. Оті Лумке тебе, напевне, помітили». — «Та хай вони не дуже заносяться!» — «Ой, іди вже, Франце, й більше не приходь, а то буде мені халепа». — «А що, він і про фартушки питався?» — «Та я вже давно хотіла собі купити кілька штук». — «Ну, то я піду, Мінно!»
Він обійняв її за шию, вона не стала пручатися. Потім, коли він усе ще не відпускав її, хоча й не притискав до себе, вона відчула, що він пестить її рукою, й здивовано зиркнула на нього: «Ну йди вже, Франце». Він ніжно потяг її в кімнату, вона не опиралася, а крок за кроком ішла за ним: «Франце, знову все спочатку?» — «Чому ж це, я просто хочу посидіти з тобою в кімнаті».
Так вони мирно сиділи якийсь час на канапі й балакали. Потім він пішов. Вона провела його до дверей. «Більше не приходь, Франце», — заплакала вона й притулилася головою до його плеча. «А хай йому біс, Мінно, що ти робиш з чоловіком! Чого ж це я не маю більше приходити? Але якщо не хочеш, то більше не прийду!» Вона тримала його за руку: «Ні, Франце, більше не приходь». Він прочинив двері, а вона й досі тримала його руку, міцно її стискаючи. Він уже переступив поріг, а вона все ще тримала його за руку. Потім таки пустила, нечутно й швидко зачинила двері. На вулиці неподалік він купив два шматки телячого філе й відіслав їй нагору.
А тепер Франц божиться передусім світом і перед собою, що залишиться порядною людиною в Берліні, з грошима або без них
У Берліні він уже досить твердо стояв на ногах — продав свої меблі зі старої квартири, трохи грошей мав з Теґеля, його господиня та друг Мек трохи йому позичили, — й тут він зазнав добрячого удару. Та згодом виявилося, що то були дрібниці. Одного доволі погідного ранку він побачив на столі якогось жовтого папірця — то був офіційний лист, віддрукований на друкарській машинці:
Голова міського управління поліції, 5-й відділ, дата, вихідний номер.
Нагально просимо при будь-яких заявах у зв’язку з даною справою посилатися на вищезазначений реєстраційний номер. Згідно з наданими мені документами Ви відбували покарання за погрози, образу
