Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

Тепер її сини тупцювали коло неї, а вона знов чекала нових.

— З ким вона спарувалася цього разу? — запитав Томас Хадсон шофера.

— Не знаю.

З будинку вийшов Маріо і, давши шоферові светр, що його той одразу ж надягнув замість своєї поношеної форменої куртки, сказав:

— Батько — отой забіяка-пес із селища.

— Ну, бувайте, собацюри, — сказав Томас Хадсон. — До побачення, Бою, — обернувся він до кота, що вистрибом проскочив між собаками до машини. Томас Хадсон, уже сидячи в машині й тримаючи у руці вправлену в корок склянку, висунувся з вікна й торкнув рукою кота, що звівся на задні лапи й тицявся головою в його пальці. — Не тривожся, Бою. Я повернусь.

— Бідолашний Бойз, — мовив Маріо. Він узяв кота на руки, і той дивився вслід машині, поки вона повертала, обминаючи клумбу, тоді поїхала вниз нерівною, розмитою дощами під'їзною алеєю і врешті зникла з очей за схилом пагорба та високими манговими деревами. Тоді Маріо відніс кота в дім і пустив на підлогу, але він скочив на підвіконня й знову задивився туди, де під'їзна алея зникала за пагорбом.

Маріо погладив його, але кіт не одривавсь од вікна.

— Бідолашний Бойз, — сказав той високий темношкірий юнак. — Бідолашний ти кіт.

Машина спустилася під'їзною алеєю до воріт. Шофер виліз, зняв ланцюг, а тоді знову сів за кермо й вивів машину на вулицю. Вулицею ішов хлопчина-негр, і шофер гукнув йому, щоб він зачинив ворота. Хлопчина радісно всміхнувся й кивнув головою.

— Це молодший брат Маріо.

— Я знаю, — сказав Томас Хадсон.

Вони проїхали бічною вуличкою селища й звернули на Головне шосе. Минули вбогі будиночки, дві бакалійні крамнички з прилавками, зверненими просто на вулицю, так що видно було ряди пляшок та консервних бляшанок на полицях, потім залишили позаду останній бар і величезний іспанський лавр, що розкинув своє гілля над дорогою, і поїхали далі старим брукованим шосе. Обсаджене великими старими деревами, воно цілих три милі спускалося вниз положистим схилом. Обабіч були розсадники, малі садиби, великі садиби із занедбаними будинками іспанського колоніального стилю, тепер поділеними на комірчини, колишні пасовиська, перетнуті вуличками, що впиралися в схили горбів, вкриті поруділою від посухи травою. Єдина зелень у цій багатій на рослинність країні залишилася тепер по берегах річок, де височіли сірі стовбури королівських пальм із зеленими кронами, що їх хилив додолу вітер. Це був сухий північний вітер — сухий, пронизливий і холодний. Вітри, що дули з півночі раніш, уже вихолодили Флорідську затоку, і цей вітер не приніс ні дощу, ні туману.

Томас Хадсон ковтнув крижаної рідини, в якій вчувався свіжий сік недостиглого лимона, змішаний з кокосовою водою, — вона хоч і не мала смаку, проте була куди гостріша, ніж будь-яка содова, — а справжній джин «Гордон» надавав напою міцності, наче оживляв його на язиці, і все те було присмачене й забарвлене гіркою ангостурою. Це питво таке ж приємне на смак, як туго напнуте вітрило на дотик, подумав Томас Хадсон. Достобіса приємне питво.

Коркова оправа не давала льодові танути в склянці, тож напій залишався міцним, і Томас Хадсон вдячно стискав склянку в руці й дивився на околиці міста, повз які вони проїжджали.

— Чому ти не вимкнеш мотор і не їдеш згори накотом? Заощадив би бензин.

— Як накажете, то можу й вимкнути, — відповів шофер. — Але ж бензин у нас державний.

— Хоч би задля практики, — сказав Томас Хадсон. — Принаймні знатимеш, як це робиться, коли доведеться їздити на своєму бензині.

Вони вже спустилися на рівнину, де ліворуч розляглися квітникарські плантації, а праворуч стояли хатини кошикарів.

— Треба буде покликати кошикаря, щоб полагодив мату у великій кімнаті, там, де вона пошарпалася скраю.

— Sí, señor[96].

— Ти маєш тут когось знайомого?

— Sí, señor.

Шофер, якого Томас Хадсон дуже не любив за неуцтво й тупість, за дурну пиху, за безпорадність з мотором, варварське поводження з машинами й лінощі, відповідав йому коротко й офіційно, образившись на докір за неощадливість. Та попри всі свої вади, він був чудовий водій, тобто досконало, виявляючи дивовижну реакцію, керував машиною в безладному й нервозному кубинському вуличному русі. До того ж він надто багато знав про їхні виходи в море, і звільняти його аж ніяк не випадало.

— Ну як, тепліше тобі в светрі?

— Sí, señor.

А нехай тобі чорт, подумав Томас Хадсон. Ну стривай, я тебе все-таки розворушу.

— Дуже холодно було вночі у вас дома?

— Ой, страх як холодно. Horroroso[97]. Ви собі навіть не уявляєте, містере Хадсон.

Мир було відновлено, і машина саме переїжджала міст, де колись знайшли тулуб дівчини, яку її коханець-поліцай розрубав на шість частин, а тоді позагортав їх у цупкий папір і порозкидав по Головному шосе. Тепер річка пересохла. А того вечора вода в ній була висока, і машини стояли під дощем на шосе, розтягтись на добрих півмилі, поки водії роздивлялися це історичне місце.

Наступного ранку газети надрукували на перших шпальтах фотографію знайденого торса, і в одній з них зазначалося, що вбита дівчина була, поза всяким сумнівом, туристка з Північної Америки, бо дівчата її віку, які живуть у тропіках, набагато розвиненіші фізично. Для Томаса Хадсона так і лишилося загадкою, яким чином вони встигли так точно визначити її вік, оскільки голову було знайдено лише згодом у рибальському порту Батабано. Але торсові, судячи з газетних фотографій, справді було далеко до класичних зразків давньогрецької скульптури. І все ж дівчина не була американською туристкою, а, як з'ясувалося, надбала свої, нехай хоч які, принади тут-таки, в тропіках. А Томасові Хадсону на деякий час довелося припинити будь-які дорожні роботи навколо садиби, бо кожному, хто побіг би по дорозі або й просто наддав ходи, загрожувала небезпека, що жителі селища кинуться за ним, вигукуючи: «Онде він! Хапайте його! Це він порубав ту дівчину!»

Вони переїхали міст і тепер піднімалися на пагорб до Луйяно, де ліворуч відкривався краєвид Ель-Серро, що завжди нагадував Томасові Хадсону Толедо. Не таке Толедо, як у Ель Греко. А ту частину справжнього Толедо, що її видно з бічних пагорбів. Вони вже були близько до вершини, і коли машина зрештою подолала узвіз, він знову виразно побачив той краєвид — справжній Толедо, — але тільки на якусь хвилю, а тоді дорога побігла з пагорба, і обабіч знов була Куба.

То був