Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Я можу розказати вам, що там діється.
— Ні, ви не так мене зрозуміли. Я хочу подивитись на картини, зустрітися з деякими людьми, побувати на перегонах — на Шестиденних, і в Отейлі, і в Ангені, і в Ле-Трамбле. Чом би й вам не лишитися?
— Не люблю перегонів, а грати не маю на що.
Та до чого тепер усі ці спогади? — подумав він. Барон помер, у Парижі німці, а принцеса так і не народила дитини. Отож не буде його крові в жодному королівському домі, хіба що колись потече в нього з носа у Букінгемському палаці, але таке навряд чи станеться. Якщо ніхто з тих лобурів не з'явиться ще двадцять хвилин, вирішив він, доведеться самому піти до селища й купити яєць та хліба. От бісова халепа — сидіти голодним у власному домі, думав він. Але й іти до селища страх як не хочеться, втома змагає.
В цей час він почув, що в кухні хтось є, натиснув кнопку, прикріплену внизу на стільниці великого стола, і почув, як у кухні двічі дзенькнув дзвінок.
З'явився молодий слуга, схожий своїм улесливим, хитрим і страдницьким виглядом чи то на гомосексуаліста, чи на святого Себастяна, й спитав:
— Ви дзвонили?
— А тобі що — позакладало? Де Маріо?
— Пішов на пошту.
— Як там коти?
— Все гаразд. Нічого нового. Великий Цап побився з El Gordo[86]. Але ми його вже підлікували.
— Бойз начебто схуд.
— Багато шастає ночами.
— А як Принцеса?
— Була трохи сумна. Але їсть уже добре.
— М'ясо важко було дістати?
— Привезли з Которро.
— А собаки як?
— Всі здорові. У Негріти знов будуть щенята.
— Не могли замкнути її й не випускати надвір? — Та замикали, а вона все одно тікала.
— Ще що-небудь сталося?
— Нічого. Як вам їздилось?
— Нормально.
Поки він розмовляв, уривчасто й роздратовано, як завжди з цим хлопцем, що його вже двічі доводилося звільняти, а потім брати назад, бо щоразу приходив батько й просив за нього, — до кімнати зайшов Маріо, старший слуга, з газетами й листами в руках. Він усміхався, і його темне обличчя було веселе, добре й приязне.
— Як їздилось?
— Трохи покидало під кінець.
— Figúrate. Уявляю собі. Он як дме з півночі. Ви щось їли?
— Та нема ж чого.
— Я приніс яєць, молока й хліба. Tú[87], — мовив він до другого слуги, — іди приготуй сеньйорові сніданок. Як вам зробити яйця?
— Як завжди.
— Los huevos como siempre[88], — сказав Маріо. — Бойз вас зустрічав?
— Так.
— Цього разу він дуже сумував. Дужче, ніж звичайно.
— А як інші?
— Та тільки одна страшна бійка була, між Цапом і Гладуном. — Він з гордістю вимовив котячі прізвиська по-англійському. — І Принцеса трохи посумувала. Але тепер уже все гаразд.
— Y tú?[89]
— Я? — Він ніяково усміхнувся, дуже потішений. — Усе добре, дякую.
— А вдома як?
— Усе гаразд, дякую. Батько знов працює.
— Я радий за нього.
— Він і сам радий. А ті сеньйори, що з вами, тут не ночували?
— Ні. Вони всі поїхали до міста.
— Певне, натомились.
— Авжеж.
— Тут без вас дзвонили всякі знайомі. Я їх усіх записав, Може, ви розберете хто. Ніяк я не навчуся писати англійські імена.
— Пиши як чуєш.
— Та я ж і чую їх не так, як ви.
— Полковник не дзвонив?
— Ні, сер.
— Принеси мені віскі з мінеральною, — сказав Томас Хадсон. — І дай, будь ласка, котам молока.
— У їдальні чи тут?
— Віскі сюди. А молоко даси в їдальні.
—. Я миттю, — мовив Маріо. Він гайнув до кухні й повернувся із склянкою віскі, розведеного мінеральною водою. — Здається, води не перелив, — сказав він.
Поголитися зараз чи вже після сніданку? — думав Томас Хадсон. Треба б зараз. На те ж я й віскі взяв, щоб легше було голитися. Ну, то йди голися. Та нехай йому чорт, потім, вирішив він. Ні. Йди голися. Це зміцнить твій клятий дух, а після сніданку тобі треба одразу вирушати до міста.
Узявшись голитися, він час від часу посьорбував віскі — і поки намилювався, і коли намилився, і намилюючись ще раз, а потім тричі міняючи леза, щоб зішкребти двотижневу щетину. Кіт походжав навколо, дивився, як він голиться, і терся об його ноги. Та раптом метнувся геть з ванної, і Томас Хадсон зрозумів: то він почув брязкіт мисочок з молоком, що їх ставили на кахляну підлогу їдальні. Він сам не почув ні брязкоту, ні того, як гукали котів. А Бойз почув.
Закінчивши голитися, Томас Хадсон налив у праву руку чудового натурального дев'яностоградусного спирту, що коштував на Кубі не дорожче, ніж жалюгідний туалетний спирт у Штатах, і щедро змочив ним обличчя, відчуваючи, як пекучий холод знеболює подразнену голінням шкіру.
Я не споживаю цукру, не палю тютюну, подумав він, зате маю превелику втіху від тутешніх продуктів перегонки.
Вікна у ванній до половини зафарбували, бо вони виходили у вимощений кам'яними плитами двір, але зверху шибки були чисті, і Томас Хадсон бачив, як хиляться од вітру крони пальм. Дме ще дужче, ніж мені здавалося, подумав він. Але вже час би й перемінитися. Та хто його знає, цей вітер. Усе залежить від того, як він поведеться, коли задме з північного сходу. А приємно було, їй-богу, цілий ранок не думати про море. Отак і триматимемо далі, вирішив він. Не думатимемо ні про море, ні про те, що там на ньому чи під ним, і ні про що близьке до нього. Не треба навіть і перелічувати, про що не будемо думати. Не думатимемо про нього зовсім. Нехай воно собі там буде — і край. Та й усі оті речі. Про них ми теж не будемо думати.
— Де сеньйор снідатиме? — запитав Маріо.
— Де завгодно. Аби тільки якнайдалі від цієї puta[90] від моря.
— У великій кімнаті чи в сеньйоровій спальні?
— У спальні. Витягни плетене крісло й постав сніданок на столик біля нього.
Він випив гарячого чаю, з'їв яєчню та кілька скибочок смаженого хліба з апельсиновим повидлом.
— А фруктів немає?
— Тільки банани.
— Принеси трохи.
— А не зашкодить після віскі?
— Це дурний забобон.
— А от коли ви їздили, в нашому селищі один чоловік помер від того, що поїв бананів і випив рому.
— Звідки ти знаєш, що від бананів? Може, він був п'яничка й помер просто від рому?
— Ні, сеньйоре. Той чоловік помер раптом, і рому випив зовсім мало, а бананів з'їв багато. Банани в нього