Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Я б усе-таки не спав з ним одразу після того.
— Ну, може, й не одразу. Нехай другої ночі.
— Коли ти спала з ним востаннє?
— Ой, та я щоночі з ним сплю. Інакше я не можу, Хадсоне. Я приходжу така збуджена, що просто не можу інакше. Здається, через це він тепер і засиджується так пізно за картами. Хоче, щоб я заснула, доки він повернеться. По-моєму, він трохи стомився, відтоді як ми з тобою закохались.
— Це ти вперше закохалась після того, як одружилася з ним?
— Ні. На жаль, не вперше. Я вже кілька разів закохувалась. Але ніколи його не зраджувала, навіть думати про це не могла. Він приємний, і милий, і такий хороший чоловік, і він дуже мені до душі, і любить мене, і завжди добрий до мене.
— Ходімо-но краще до «Ріца», вип'ємо шампанського, — сказав Томас Хадсон. Почуття його ставали дедалі суперечливіші.
У «Ріці» було безлюдно, і стюард приніс їм вино на один із столиків під стіною. Тепер там завжди тримали на льоду сухе «Перр'є-Жуе» 1915 року і тільки запитували: «Вино те саме, містере Хадсон?»
Вони піднесли келихи одне за одного, і принцеса сказала:
— Я люблю це вино. А ти?
— Дуже.
— Про що ти думаєш? — Про тебе.
— Ну певна річ. І я тільки про тебе й думаю. Але що ти думаєш про мене?
— Я думаю, що нам зараз треба піти до мене в каюту. Ми надто багато говоримо, надто багато мудруємо і нічого не робимо. Котра в тебе година?
— Десять хвилин на дванадцяту.
— Котра там у вас година? — гукнув він до стюарда.
Стюард подивився на годинник за прилавком.
— Двадцять три п'ятнадцять, сер.
Коли стюард одійшов і вже не міг їх чути, Томас Хадсон спитав:
— До котрої він гратиме в бридж?
— Він сказав, що гратиме допізна і щоб я лягала без нього.
— Зараз доп'ємо й підемо до мене в каюту. Вино там у мене є.
— Але ж це дуже небезпечно, Хадсоне.
— Завжди буде небезпечно, — сказав він. — А отак ховатись — від цього стає куди к бісу небезпечніше.
Тієї ночі він тричі здолав її, і, коли потім проводжав до їхньої з принцом каюти, — вона казала, що не треба, а він доводив, що так буде краще, — принц усе ще грав у бридж. Томас Хадсон знов пішов до «Ріца», де був ще відчинений бар, і, замовивши пляшку того самого вина, сів читати газети, що їх узяли на борт у Хайфі. Раптом йому спало на думку, що оце вперше за багато днів він знайшов час почитати газети, і він відчував велику полегкість, і радів з того, що може отак сидіти й читати газети. А коли скінчилася гра в бридж і принц, проходячи повз бар, зазирнув туди, Томас Хадсон запросив його випити по келиху вина перед сном, і принц подобався йому дужче, ніж будь-коли, й навіть викликав таке почуття, наче вони були родичі.
Томас Хадсон і барон зійшли з пароплава у Марселі. Більшість пасажирів їхали до кінцевого порту круїзу, Саутгемптона. У Марселі вони з бароном сиділи у відкритому ресторанчику в Старому порту, їли moules marinés[83] і пили з карафки vin rosé[84]. Томас Хадсон дуже хотів їсти і пригадав, що йому й на пароплаві майже весь час хотілося їсти, ще відтоді як вони відпливли з Хайфи.
Ось і тепер страшенно хочеться їсти, подумав він. Де ж ті бісові слуги? Хоч би один уже мав з'явитися. Тим часом вітер надворі дедалі холоднішав. І це нагадало йому про той холодний день у Марселі на крутій вуличці, що спускалася до порту, коли вони сиділи за ресторанним столиком, піднявши коміри пальт, і їли moules, видобуваючи їх із тоненьких чорних скойок, що плавали в гарячій наперченій молочній юшці з жовтими острівцями розтопленого масла, і пили вино з Тавеля, що було на смак таке, як Прованс на вигляд, і дивились, як вітер роздимав спідниці жінок-рибалок, туристок з пароплава та бідно вдягнених портових повій, що піднімалися крутою брукованою вуличкою під різкими подувами містралю.
— Ви поводились зухвало, мій друже, — сказав барон. — Атож, страшенно зухвало.
— Хочете ще moules?
— Ні. Я з'їв би щось ситніше.
— То, може, bouillabaisse?[85]
— Суп після супу?
— Я хочу їсти. Та й коли ще випаде побувати тут знов.
— Те, що ви хочете їсти, анітрохи мене не дивує. Ну гаразд. Замовимо bouillabaisse, a тоді доброго «Шатобріану», це чудове вино. Треба підкріпити ваші сили, шалапуте.
— Що ви думаєте робити далі?
— Важливіше, що думаєте робити ви. Ви її кохаєте?
— Ні.
— Оце вже добре. Тоді вам краще на цьому й закінчити. Так буде найкраще.
— Я пообіцяв приїхати до них порибалити.
— Якби полювати, то ще сяк-так, — сказав барон. — А рибалити холодно і взагалі приємного мало. Та й нема чого їй робити дурня із свого чоловіка.
— Та він же, мабуть, знає.
— Ні. Він знає, що вона закохалась у вас. Ото й тільки. Він джентльмен, і хоч би як ви вчинили, це буде гаразд. Але їй дурити чоловіка ні до чого. Ви ж не одружитеся з нею?
— Ні.
— Та вона й так не змогла б вийти за вас заміж. Тож не треба завдавати йому прикрощів, якщо тільки ви не закохані в неї.
— Ні. Тепер я це знаю.
— Тоді я вважаю, що вам треба вийти з гри.
— Не маю щодо цього ніякого сумніву.
— Дуже радий, що ви згодні зі мною. А тепер скажіть мені щиро: як вона?
— Дуже добре.
— Не вдавайте простака. Я знав її матір. От якби ви знали її матір…
— На жаль, не знав.
— Справді, на жаль. Не розумію, як це ви зв'язалися з такими добропорядними й нудними людьми. А може, вона потрібна вам як художникові для чогось там такого?
— Ні. Просто вона мені дуже сподобалась. Та й тепер подобається. Але я не закоханий у неї, і потім усе це надто складно.
— Я дуже радий, що ми знайшли спільну мову. То куди ж ви тепер думаєте вирушити?
— З Африки ми щойно повернулися.
— Що правда то правда. А чом би вам не поїхати на якийсь час на Кубу чи на Багамські острови? Може, і я пристану до вас. якщо роздобуду вдома грошей.
— А ви думаєте, що роздобудете?
— Ні, не думаю.
— Мабуть, поживу я трохи в Парижі. Давно вже не був у великому місті.
— Париж — це не місто. Лондон — ото місто.
—. А мені