На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Там у нього… дівчина. Вона виїхала, а він — за нею. Молодий, знаєте… любов.

— Це та, що втекла з технікуму? — спитав Шаблій.— Галина Гайворон, сестра Платона?

— Ви… ви вже знаєте?

— У мене був директор технікуму.

— Неприємна історія вийшла.

— Ганебна, товаришу Бунчук,— підправив Шаблій.— Будемо називати речі їх іменами.

— Ми вже розібрались… виправили…

— «Виправили»! Дівчина залишила навчання, родину і втекла світ за очі від сорому… А Мостовому як?

— Мостовий сам винен, Павле Артемовичу… Зв'язався з дівчиськом.

— Залишимо право обирати собі кохану за Мостовим,— промовив секретар обкому.— Я розумію, що всю цю брудну історію вигадано для того, щоб скомпрометувати Мостового.

— Ви звинувачуєте мене? — зблід Бунчук.

— Я ще поки не звинувачую… Ви дуже образились на Мостового за ту заяву, що він написав в обком? Знаєте, про що я кажу? — Шаблій пильно подивився на Бунчука.

— Хай приїде комісія і розбереться,— розгублено сказав той.

— Навіщо комісія? Хіба ви заперечуєте те, що написав Мостовий? Давайте розмовляти по-партійному, товаришу Бунчук! — різко обірвав секретар обкому.— Мостовий написав правду, чесно і відверто. І копію заяви залишив вам. Я маю акти ревізійних комісій тих колгоспів, в яких, за вашою вказівкою, засівались оті таємні гектари.

— Допустив помилку, Павле Артемовичу. Я, взагалі, за кукурудзу і, виконуючи вказівки товариша…— мимрив Петро Йосипович.

— Облиште, Бунчук! Я прошу вас написати пояснення бюро обкому і дати партійну оцінку своїм антидержавним діям.

— Я напишу…

Шаблій поїхав по колгоспах. Повернувся пізно, пішов у чайну, повечеряв і до півночі сидів над якимись паперами в маленькому номері косопільського готелю.

Вранці він сказав Бунчуку, що хоче взавтра поїхати в бригаду Ничипора Снопа, зустрітися з механізаторами і поговорити з Платоном Гайвороном про лист, який той написав до ЦК.

— Який ще лист? — перелякався секретар райкому.

— Гайворон написав листа про неправильну, на його думку, політику заготівельних цін, що встановлені для колгоспів,— відповів Шаблій.— Лист дуже цікавий, і товариші з ЦК просили мене поговорити з автором.

Бунчук викликав машину і помчав у Сосонку…

— Де Гайворон? — навіть не привітавшись, запитав отетерілого Коляду, коли той, захекавшись, прибіг у контору.

— Поїхав… Наташка у нього при смерті… люди кажуть. А що?

— Секретар обкому хоче його бачити.

— Нема,— Семен Федорович розвів руками.— А я оце сам до вас збирався, Петре Йосиповичу.

— Чого?

— Вчора правління мій звіт затверджувало…

— Ну й що?

— Наша парторганізація, значить, Петре Йосиповичу, міну під мене підкладає.

— Яку міну?

— Гайворона хочуть на голову висувати,— жалібно промовив Коляда.— Вони всі за нього… То я не знаю, як мені при такому положенії…

— Ти до зборів готуйся,— ухилився од відповіді Бунчук,— а там видно буде… Сам Шаблій до вас на збори приїде, дивись мені, щоб порядок був. Зал у школі приберіть, килимів у райспоживспілці позич… Виступи підготуйте, щоб не лізли, кому лиш замандюриться, на трибуну, бо такого нагородять…

— Виступи підготуємо, Горобець напише,— запевнив Коляда.

— Секретаря обкому до президії оберете, ну, а вже після — мене,— нагадав Петро Йосипович.— І з обідом питання підготуй.

— Пойняв. А де зараз шановний Павло Артемович? — поцікавився Коляда.

— Десь по колгоспах їздить, другий день їздить,— зітхнув Бунчук.

*

Коляда готувався до зустрічі секретаря обкому. Шкільний зал, де мали відбуватися збори, встелили килимами, заквітчали вінками з ялини. А Никодим Динька зробив таку трибуну, що з неї сміливо могли б промовляти три оратори одночасно. У класі, де мала відбутися вечеря, теж були килими і вінки. За категоричним наказом Коляди Іван Лісняк розмалював стіни колонами, як у косопільській чайній…

Тепер Семен Федорович турбувався лише про вечерю. Чим він частуватиме такого гостя? Будуть поросята, смажені кури, голубці і голландський сир, що його Коляда вважав найбільшим делікатесом. А якщо секретар обкому не любить свинини? А якщо він не їсть сиру?

І раптом з'явилась блискуча ідея. Голова колгоспу сів у машину та поїхав до Косопілля. Зайшов у чайну з чорного ходу, викликав Ісака Ароновича. Довго довелось його чекати. Нарешті Ісак Аронович з'явився — у білосніжному халаті, з ножем та шматком шинки в руках.

— Семене Федоровичу, я вас дуже поважаю, але я не маю часу навіть сказати вам «здрастуйте». Ви знаєте, кого я зараз годую? Першого секретаря!

— Дорогий Ісак Аронович, виручіть,— просив Коляда,— повік не забуду…

— Що вам треба? Кажіть швидше, бо мене вже нема. Я весь там,— Ісак Аронович показав на двері.

— Завтра до мене на збори має приїхати товариш Шаблій…

— Я не знаю, куди він має їхати, я ще з ним не говорив…

— До мене, до мене,— запевняв Семен Федорович.— То я прошу вас…

— Ви хочете, щоб я приїхав?

— Ні… Але я мушу знати, що він їсть… Скажіть…

— Записуйте. На сніданок я подавав йому картоплю по-косопільськи зі шкварками. Холодець і помідори. Кисле молоко. Ні, кисле молоко викресліть. На обід — борщ і шашлик по-карськи…

— Як, як?

— Що ви мене мучите, Семене Федоровичу? Я вже йду.

— Почекайте! А порося їстиме?

— Слухайте, Семене Федоровичу. Ви хочете мати вечерю?

— Хочу.

— Вона у вас