На білому світі - Микола Якович Зарудний
— От горе.
— Платон уже, бідолашний, аж почорнів. Та ще й з Галею такий клопіт,— журно розказувала Світлана.
— Жодного листа не написала, як поїхала?
— Ні словечка, Степко.
— Можна ж в розшук написати.
— Ми говорили Платонові, а він каже: «Я написав би, але це образить Галю».
— Я б теж образилась, якби мене розшукували,— сказала Степка.
— До Платона Мостовий приїжджав,— шепнула Світлана.— Наташа розказувала… Тільки не знаю, про що говорили. Мостовий любить її… Втекла Галя від свого кохання… Хіба тікають від кохання?
— Тікають,— промовила Степка і відвернулась.
— Я ще тобі щось скажу,— оглянулась на всі боки Світлана.— До мене Юхим ходить…
— Та ну?!
— Щодня. Про любов ще не казав, але ходить…
Михей Кожухар запрошував Полікарпа до себе вечеряти, але Чугай відмовився, ніби відчував, що на нього чекає Степка. Кожного разу, повертаючись з роботи, він сподівався застати її в хаті. Але Степка не приходила. І в Кутнів Чугай не бував відтоді, як за перших відвідин випадково почув, що Василь Васильович скаржився дружині:
— І цей ходить. Зараз щось просити буде…
Полікарп віддав Степці вузлик з її сукнями і попрощався:
— Нема часу, я приїхав у справі.
Не обманули сьогодні передчуття Чугая — дочка була вдома.
— Тату! — Степка кинулась до батька, цілувала його неголені щоки.
— Ти вже дорогу скоро забудеш до Сосонки, дочко. Щодня виглядаю тебе,— виливав свій смуток Полікарп.— Чом не приходиш? Не пускають?
— Я і не питала б. Так просто.
— Ой, мабуть, не просто, Степко… Але я тебе не силував, і хата наша не тісна, хоч і стара…
Що вона могла відповісти батькові?
— Якось буде, тату,— сказала тільки для того, щоб порушити гнітючу тишу.
— Дивись, дочко, бо роки швидко минають, ой, як швидко. Могла б ти з… Дмитром і тут жити… Правда, він чоловік… той, не… колгоспний. А на тому маслозаводі нічого ти, Степко, не висидиш.
Дівчина пробула в батька два дні, а на третій прийшов у Сосонку Дмитро. Поторгав замкнені двері і попростував до клубу. Степки не було.
«Вона, мабуть, у Світлани»,— сказали йому дівчата. Ще здалеку почув голосні розмови і сміх у хаті Підігрітого. Заглянув у вікно: за столом сиділи Максим, Софія, Юхим і Степка, осторонь стояв Платон, Світлана розставляла чарки. Потім Гайворон щось сказав і попрощався з усіма за руку. Дмитро помітив, як сумно дивилась на Платона Степка. Злість закипіла в грудях Кутня. Так ось чого вона прибігла в Сосонку! Старе згадала.
Дмитро зайшов у сіни і довго не міг намацати клямку хатніх дверей.
— Платоне, посидь хоч хвилину,— почув голос Світлани.
— А може, йому з нами не цікаво, — це Степка.
— Я мушу йти, Наталчині батьки приїхали… і професор.
Нарешті Дмитро знайшов клямку і шарпнув двері.
— Додому! — ще з порога крикнув, ненависним поглядом вп'явшись у дружину.
У хаті раптом стало тихо. Від несподіванки Степка забилась у куток.
— Додому! — махнув рукою Кутень і ненароком зачепив мисника. На підлогу посипались миски.
Платон узяв гостя за руку і спокійно:
— Ти чого розкричався?
Дмитро вирвався, підбіг до Степки:
— Додому! На побачення прийшла зі своїми ухажорами… чи мирову запивати?
— Сьогодні мій день народження. Це я запросила,— промовила розгублена Світлана.
— Я не знаю і не хочу знати, що у вас тут за збіговисько!
— Якщо прийшов у гості, то сідай з нами,— підвівся Максим.— А як не хочеш, то он двері.
— Збирайся! — не звертаючи уваги на Максима, сказав Степці Кутень.
— Я не піду!
— Що?!
— Не піду,— повторила Степка.— 3 таким хамом і говорити не хочу. Людей посоромився б.
— Що мені люди? Що? — кричав Кутень, силою витягаючи Степку з-за столу.
Її лице скривилось від болю.
— Пусти! — підійшов до Кутня Платон. Погляд Гайворона не віщував нічого хорошого, і Дмитро випустив Степчину руку.
— Ну почекай, прийдеш додому! — погрозив Кутень.— Я тобі покажу коханців! І ти ще мене згадаєш, Гайвороне! Згадаєш!
Кинув нищівний погляд на Степку і грюкнув дверима.
— Ось ми разом і підемо. До побачення,— сказав Платон і теж вийшов.
*
Для Наталки приїзд батьків був несподіваним. Чого вони приїхали? Напевне, їх викликав Платон, хоча вона просила ні в якому разі не робити цього. Знала, чим може закінчитись цей приїзд. Батьки заберуть її додому, покладуть в якусь клініку і хто зна, коли вона ще зможе повернутися сюди. Та й чи повернеться… І будуть лише в пам'яті Платон, Сосонка, Васько та голубий візок. Добре, що в її житті хоч на кілька місяців з'явився голубий візок. Він доповнив її щастя, бо возив щодня до людей, які чекали на неї. Мало, дуже мало зробила для них Наталка, але ж люди вірили, що вона хотіла зробити для них багато…
Тепер на голубому візку їздить до людей Васько. Якось Наташа сказала йому:
— Я хочу, Васю, щоб ти все своє життя був на голубому візку…
— А як
