На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Я ж, Макаре, ту кукурудзу хотів сіяти не з власної охоти… На бюро тоді виступав теж не тому, що зла Гайворонові бажав. Команда така була…

Підігрітий вилаяв його і сказав, щоб Коляда нарешті став чесною людиною та принциповим комуністом. Семен Федорович пообіцяв бути принциповим.

Про це ж саме Коляда шепнув і кільком головам колгоспів, які теж засіяли таємні гектари. Якимсь чином все це стало відомо Бунчуку, і Петро Йосипович одного разу сказав йому:

— Рано почав панахиду справляти, Семене Федоровичу.

— Таке скажете, Петре Йосиповичу!

— Я все знаю… Соломку стелиш, щоб легше падати було?

— Як сам не підстелиш, то ніхто ж не поможе. Я людина маленька. Все, що кажуть,— виконую. А доброго слова не почую про себе.

— Я нічого не забуваю, Семене Федоровичу.

— І я не забуваю, Петре Йосиповичу,— поспішив запевнити Коляда.

— Отож нема чого в Підігрітого поради просити. Думаєш, не знаю? Гайворон мені все виклав…

— Це вони до мене добираються, Петре Йосиповичу. Звітно-виборні збори скоро, а я їм, як у горлі кістка,— поскаржився.

— Ми будемо вирішувати питання, кого обирати на голову, Семене Федоровичу.

— Та хіба я не знаю,— соромливо промовив Коляда.

— Якщо знаєш, то йди… і, одним словом, без мітингів,— попередив Бунчук.

— Розумію, Петре Йосиповичу.

*

Бунчук з дня на день чекав появи обкомівської комісії. Минув тиждень, другий, але ніхто не приїжджав. Кілька разів він дзвонив, щоб промацати ситуацію в обкомі, але йому сказали, що заява Мостового у першого секретаря, а він саме виїхав з делегацією до Угорщини. І в Бунчука з'явилась надія, що, може, взагалі не буде ніякої комісії. Секретар обкому партії, хоч і нова людина в цих краях, напевне, оцінив його здібності, адже Косопільський район перевиконав усі зобов'язання, зібрав хороший урожай…

«А чия це заслуга? — ходячи по кабінету, роздумував Петро Йосипович.— Моя. І хто надаватиме значення якійсь заяві Мостового? Переможців не судять».

При зустрічах з Мостовим Бунчук намагався бути офіційно ввічливим, бо не міг побороти почуття вини перед ним за всю цю історію в технікумі. А її довелося просто тихенько припинити. На одному з засідань бюро, коли хтось поцікавився результатами перевірки так званої комісії і Пишви з міністерства, Петро Йосипович сказав:

— Це питання роздули, нічого там особливого не було. І дуже добре, що ми розібрались та спростували всілякі вигадки…

— Я б хотів знати, хто це почав? — запитав Мостовий.

— До нас… надійшли… сигнали… Ми повинні були реагувати,— відповів перший секретар.

— Коли вже ми перестанемо смикати людей всякими анонімками?

— Треба підвищувати свідомість мас,— порадив Бунчук.

*

Несподіваний від'їзд Галини і її прощальний лист до болю схвилювали Мостового. Він хотів зразу звернутись до всесоюзного розшуку, але Платон заперечив:

— Розшукують, Олександре, тільки злочинців. Навіщо травмувати дівчину? Може, вона напише?

Галина не писала. Мостовий розпитував її подруг по технікуму, але ті нічого не знали. Тоді вирішив піти на станцію і поговорити з касиром, може, він пам'ятає, хоч до якого міста брала квиток Галина.

Старий касир станції Косопілля вислухав Мостового і пообіцяв:

— Скажем, скажем, усьо скажем… У бухгалтерії все є: коли і куди та скільки продано квитків… Коли поїхала пасажирка?

— Шістнадцятого.

— Скажем, скажем, усьо скажем… Я тут працюю, товаришу Мостовий, сорок дев'ять років і знаю, хто і куди їде… За останні дні я продав три квитки до Києва, сім до області і два до Москви. Поїхав син Парфентія Лози, він у Москві якісь секретні машини робить, і ще… їздила продавати яблука Тодоска Чижиха. Казав їй, не їдь, дурна, бо зараз цих яблук в усіх містах, як гною. Ні, поїхала… А пасажирка, що цікавить вас, яка з себе?

— Висока, чорнява…

— Та-а-ак, скажем, скажем, усьо скажем…

Вияснилось, що шістнадцятого було продано один квиток до Луганська.

— Точно, чорнявій дівчині продав, — пригадав касир.— Бо ще й сказав їй: ого, куди зібралась…

Мостовий вирішив порадитися з Платоном і поїхати в Луганськ.

Платона вдома не було. Васько сидів за столом та щось малював. Побачивши Мостового, він зразу наїжачився і не виявив ні найменшого бажання розмовляти.

— Ти що малюєш? — заглянув через плече Олександр Іванович.

— Що хочу…

На малюнку був зображений голубий візок. На візку сиділа дівчина, ледве стримуючи баского коня.

— А чого ти такий сердитий, Васю?

— Правда, що з-за вас наша Галя втекла? — замість відповіді запитав хлопчак.

— Хто тобі сказав? — спохмурнів Мостовий.

— Алик Коза і Леся… Всі кажуть, що ви їй задурили голову… Вона поїхала, Наташа поїхала, а ми знову з Платоном удвох,— Васько, не кліпаючи, дивився на гостя.

Мостовий сів на лаву і промовив:

— Підростеш, я тобі все розповім…

— Як виросту, то я вас і сам запитаю!

— Я не винен… я не хотів, Васю, щоб вона виїжджала,— виправдовувався Олександр Іванович.— Ми її обов'язково розшукаємо…

Васько і голови не підвів, коли виходив Мостовий.

У конторі колгоспу було людно.

— Що тут у вас, збори? — запитав Мостовий.

— Ні. Текля Динька в атаку на Гайворона пішла. Сьогодні вікна хотіла бити.

— Усім дістанеться!