На білому світі - Микола Якович Зарудний
Кутень сів на тапчан, звісив безсило руки.
— Пішла від мене,— промовив після довгої паузи.— Сьогодні ввечері.
— Чого ж ти шукаєш її у мене?
— Вона… вона… листа написала Галині в Луганськ… а я прочитав. Написала, що… любить тебе, Гайвороне. Не віриш? Прочитай.— Кутень дістав з кишені зім'ятого конверта і кинув на стіл.— А я ж… Платоне, прошу тебе… скажи їй, щоб не залишала мене. Скажи! Хіба вона потрібна тобі… моя жінка? Вона приходила до тебе?
— Ні… Я лише один раз бачив її у Світлани. Може, вона вдома?
— Нема… То я подумав, що вона тут… Ну скажи, що мені робити?
— Не знаю, Дмитре.
— Так мені й треба. Падлюка я… слизняк. Боюся, всього боюся! Тремчу. Все життя тремчу. Хотів оце в Одесу поїхати, а батько паспорта заховав…
— Чого в Одесу? — запитав Платон.
— Я… я море люблю. Я і на баржу матросом пішов би, аби лише взяли.
— А ти їдь. Нічого не бійся. Повір у себе, хоч раз…
— А Степка?
— Влаштуєшся, покличеш.
— Не обізветься…
Дмитро натягнув мокрого кашкета і тихо, щоб не розбудити Васька, вийшов.
Він до півночі простояв під хатою Чугая, чекаючи дружину. Побачив, як вона підійшла з Юхимом та Світланою до хвіртки, і сховався за причілок. Нарешті Степка щось крикнула друзям на прощання і підбігла до вікна — постукати. Дмитро схопив її за руку.
— Не чіпай! — відсахнулась Степка.— Чого тобі?
— Вислухай мене, Степко.
— Я сказала, що ніколи не повернусь до тебе.
— Я заберу тебе в Одесу.
— Ні.
— А може, передумаєш? — все ще сподівався Кутень.
— Ні… Ти все знаєш.
— Що ж ти своєму батькові скажеш?
— Скажу, що Степка повернулась… А ти йди… виривайся з того кубла.
Тужно завивав вітер. Над селом, а може, над усім білим світом кружляли сніжинки. Вони й припорошили Степчині сліди…
Ще одного тривожного листа одержав Платон. Ольга Аркадіївна написала, що взавтра консиліум вирішить, чи можна робити Наташі операцію. «Якщо можеш, то приїдь»,— дочитав і подивився на Васька.
— Їдь. Я сам побуду,— відповів Васько на братове німе запитання, а потім додав: — Якщо залишишся назовсім, то викличеш мене… Я все поскладаю в сундук і вікна дошками позабиваю…
— Ми не будемо забивати вікна,— сказав Платон,— бо тоді вмирає хата. Я тобі напишу, Васько.
Хлопчина провів брата до воріт і вперше в житті не кинувся йому на шию, щоб попрощатись, а подав маленьку, потріскану руку.
Платон зайшов до контори, щоб сказати про свій від'їзд Коляді. Семен Федорович вислухав, поспівчував і навіть запропонував підводу до станції.
— Хай тебе Сава Чемерис моїми виїзними підкине,— розщедрився.
Що коні! Зараз Семен Федорович для Гайворона й машини б не пошкодував. Але про всяк випадок сказав:
— У нас же збори, Платоне, звітно-виборні…
— Думаю, що без мене проведете.
— Та вже якось управимось,— голова колгоспу ледве вгамував посмішку, що готова вже була розповзтись по змарнілому обличчю.
До контори парою вороних під'їхав Сава Чемерис, Коляда провів Платона аж до воза.
— Щасливо тобі, повертайся, значить,— подав руку Платонові, а заодно й Чемерису.
— Вйо! — цьвохнув батогом Сава.
Платон ще здалеку побачив Степку. Вона стояла біля воріт у білій пуховій хустці, ніби когось чекала. Гайворон хотів сказати Савці, щоб звернув у якусь вуличку, але не було вулички…
— Чого ж хату минаєш? Зайди, батько кличе,— сказала дівчина, коли віз порівнявся з нею.
— Тпру,— натягнув віжки Савка.
Платон зіскочив з воза, підійшов. Степка провела його до хати.
— А де ж батько?
— Зараз прийде. Ти що, боїшся зі мною побути? — лукаво глянула на гостя.— Думала, що й не побачу… Їдеш? Ти хоч інколи згадуй мене… Будеш? — Дівчина ще ближче підійшла до Платона, і він відчув її гарячий подих.— Мовчиш? Я знаю, що тобі не потрібна моя любов… Аби могла, то сама вирвала б її з серця та розвіяла по світу свою печаль…
— Степко, мовчи, бо ти, як вічна мука. Я піду…
— Почекай! — кинулась вслід і схопила Гайворона за плечі.— Хоч поцілуй на прощання. Поцілуй.— Степка усім тілом пригорнулась до нього.— Ти мій, мій… Поцілуй, обніми… я… хочу бути твоєю.
Платон вивільнився з обіймів і відчинив двері.
— Не треба, Степко…
— Гидуєш?.. А я берегла себе… для тебе!.. Я проклинаю тебе! І свою любов проклинаю! Чуєш?
Платон мовчки вийшов, а з хати ще долітали Степчині слова: «Проклинаю свою любов…»
— Дядьку Саво, женіть коней! Швидше!
Вони виїхали за село, і Гайворон ще раз побачив Степку: вона усміхалася йому з портрета…
Секретар обкому партії Павло Шаблій приїхав у Косопілля несподівано для Бунчука. Петро Йосипович дуже шкодував, що не зустрів його на межі свого району.
— Треба ж було подзвонити, Павле Артемовичу, — і сказав, винувато усміхаючись.
— Та я дорогу знаю,— відповів Шаблій.
— Ви проїздом чи спеціально до нас? — хотів дізнатись Бунчук про наміри гостя.
— Давно збирався до вас… Запросіть, будь ласка, Мостового.
— Його нема, Павле Артемовичу, поїхав у Луганськ.
—
