Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
Все ж таки почуття чесності наказує їй признатися:
— Я мушу сказати, що я дотепер ще не працювала на жодній посаді. І… на машинці не вмію друкувати.
Пані Вільчинська заспокійливо, по-материнськи гладить її руку. Спокійно-спокійно. Вона розуміє, що Ольга Річинська нічого не знає.
— А це зовсім не штука навчитись цокати на машинці. До ваших обов'язків належатиме записувати листи, які поступатимуть до редакції, заносити в картотеку нових передплатниць, викреслювати тих, що вибули, надсилати нагадування, коли будуть затримки з передплатою, відписувати на листи і… іноді допомагати при експедиції номера. Тоді ми всі допомагаємо… я теж. На початок, панно Олю, не зможу вам більше дати, як п'ятдесят злотих.
З Ольгою домовляються вже про висоту платні, а їй все ще не йметься віри, що її посада — реальна справа. Вона знає, що у Нашому є декілька дівчат, які після гімназії покінчали курси друкарок та бухгалтерів і… плетуть філє. Чим завдячує Ольга, що вибір редакторки впав саме на неї, дівчину без будь-якої кваліфікації?
— Пізніше, як наберетеся вправності, попробуєте своїх сил на рекламних статейках. Ми розсилаємо їх до всіх газет, а такі ж самі з інших видавництв містимо на шпальтах своєї газети. Це вже вимагає деякого літературного хисту. Читач не повинен відразу здогадатись, що читає рекламу. Практика показала, що це не найгірший спосіб вербування читача. Якщо перейдете на цей відділ, то тоді ми підвищимо вам платню на шістдесят злотих. Якщо б «Нова селянка» досягла тиражу бодай п'ять тисяч, тоді ми могли б дозволити собі заплатити вам і вісімдесят злотих на місяць…
Ольга не хоче аж такої суми. Вона боїться забагато хотіти, щоб не втратити мінімального. Не треба аж вісімдесят! Вона піде працювати за сорок…
За тридцять, аби тільки це було напевно, бо чим щедріше підвищує їй редакторка платню, тим більше фатаморганною видається Олі її посада.
— Коли ви, панно Олю, докладніше познайомитеся з нашою газетою, ви самі побачите, яких ми докладаємо зусиль, щоб її урозмаїтити. Ми завели такі нові відділи, як «Жінки поміж собою», «Домашній лікар», «Сама собі кравчиня», «В родинному колі». Новинкою в нас теж відділ «Будьмо знайомі!». Хочу сказати, що ця наша рубрика не має нічого спільного з матримоніальними оголошеннями в бруковій пресі. Ми даємо такі оголошення, виходячи з чисто патріотичних мотивів. Даємо нашим, відірваним від рідного краю заточенцям змогу знайти собі дружину поміж своїх. В той спосіб ми бодай частково охороняємо нашу молодь перед плягою[173] мішаних подруж. Прошу взяти до уваги й те, що тепер поліція щораз більше переслідує всяку культурно-освітню роботу по селах. Це призводить до того, що навіть довголітні активні члени «Союзу українок» відмовляються їхати з рефератами на села, аби… не наражувати на службові неприємності своїх чоловіків. І тому в даних умовах наша газета, так би мовити, силою обставин, являється єдиним будителем і організатором українського галицького жіноцтва. А відомо, яке жіноцтво, таке й майбутнє народу. Робимо все, що в наших силах, — пані Вільчинська скромно опустила очі, — щоб «Нова жінка» сіяла зерна свідомості серед нашого подекуди ще темного і забобонного українського жіноцтва. При цьому, мушу вам сказати, ми маємо передплатниць буквально на всій земній кулі, всюди, де тільки б'ється українське серце. Ось сьогодні, наприклад, отримали ми один лист з Голландії, а другий — з Ріо-де-Жанейро. Тут вже доводиться говорити, прошу панну, про міжнародну політичну місію нашої газети. Ось, прошу, що пише нам наша читачка з села Княже, але лист, подивіться на штемпель, вкинутий у поштову скриньку у Нашому, бо з села він не дійшов би до нас.
Ольга подивилася на вказаний лист і дізналася з поштової печатки, що він прийшов три місяці тому. Редакторка, очевидно, тримала його під рукою, як показовий рекламний матеріал.
— Вільчинська читала з відповідним пафосом:
— «Передвчора поліція робила ревізію[174] в нашому кружку «Союз українок». Як знайшли «Нову жінку», дуже взлостилися і подерли. Казали, що треба читати польські газети, а не забивати собі голову якоюсь Україною. Але ми вашу газету все одно читаємо. Як будуть її на пошті переловлювати, то ми будемо по черзі ходити аж у Наше. А без газети таки не лишимося. Ваша газета є для нас світелком, що показує шлях у кращу будучину». Коли таке почитаєш, — пані Вільчинська крадькома приклала хусточку до очей, — то бодай не жаль, що свою молодість віддала праці для народу. Маєш бодай ту сатисфакцію, що твоя жертва не пішла надаремно.
Ольга досі не знала, що «Нова жінка» (з якої, до речі, посміювалася вся чоловіча галузь роду Річинських) відіграє аж таку преважливу роль у житті українського жіноцтва.
— І уявіть собі, панно Олю, яке нещастя… Що там нещастя! Це просто… національна трагедія! Уявіть собі, що «Нова жінка», яка так необхідна нашому жіноцтву, опинилася перед загрозою ліквідації.
В Ольги стислося серце. Від цього, либонь, і з'явилося відчуття холоду в кінцівках рук і ніг. Фата моргана зникла. Міраж посади теж. Не розуміє лише, для чого пані Вільчинська закликала її до себе? Чей же не для поминок по «Новій жінці»?
Редакторка помітила враження, яке викликали в Ольги її слова. Вона начеб рада з того.
— Ліквідація нашого видавництва, — обтирає вона хусточкою сухе чоло, — що тут говорити, це… ніж до горла українському друкованому слову на Нашівщині. А відвернути той ніж, панно Олю, — нахиляється над малою господинькою так близько, що та чує запах її поту, — можете тільки ви.
Ольга торопіє ще дужче, ніж півгодини тому від радості. Вона, мала господинька, може бути чимсь корисною в громадській справі? Що за абсурд! Що за непорозуміння! Досі в їх родині єдина Неля була тією, що її домашні й чужі використовували, зважаючи на її незвичайну вроду, в різних дипломатичних місіях, але вона, Ольга? Ользі вже неприємно від того, що пані Вільчинська помиляється. Вважає своїм обов'язком внести ясність у справу.
— Я перепрошую, але мені здається, що пані редакторка помиляються щодо моїх можливостей. Я не хотіла б вводити в оману… Може, пані мають на думці мою сестру Нелю?
Редакторка заперечливо хитає головою. Помиляється не вона, а Ольга.
— Я знаю, що говорю, — заявляє спокійно і авторитетно, — і з ким говорю. Я ж не веду розмову з вами, як з дочкою покійного отця каноніка, але як з нареченою пана Броніслава Завадки. Я не помилилася, сподіваюся? — спитала лукаво.
— Ні, —
