Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Безен, безперечно, тягся з останнього, аби сяк-так підтримувати власну торгівлю. Тим часом заснути йому було принаймні неважко.
А все ж я сумував, повертаючись у Віньї, думаючи, що всі ті люди й будинки, їхній бруд та похмурість уже німі для мене й не промовляють, як давніше, прямо до мого серця і що я, хоч яким видаюся пронозою, тим паче не маю вже, певне, сили, — я відчував це вкрай гостро, — йти отак самотою ще далі.
За обідом ми зберегли всі звички часів Баритона, тобто збиралися за столом усім гуртом, але тепер воліли обідати в більярдній над квартирою консьєржки. Там здавалося затишніше, ніж у самій їдальні, де ще витали невтішні спогади розмов англійською мовою. Крім того, в їдальні було забагато гарних меблів — справжніх виробів 1900-х років з опаловими скельцями.
З більярдної було видно все, що діється на вулиці, а це могло придатись. Ми просиджували в тій кімнаті майже кожну неділю. Інколи запрошували на обід навколишніх лікарів, але найчастішим нашим гостем, власне, завсідником, був усе-таки Ґюстав, поліцай-регулювальник. Ми познайомились із ним з вікна, дивлячись, як він у неділю стоїть на перехресті нашої вулиці та шосе. Ґюстав мав чимало клопоту з автомобілістами. Спершу ми перегукнулись кількома словами, а згодом від неділі до неділі наше знайомство ставало все тісніше. Мені випало лікувати ще в місті обох його синів, — у першого був кір, а в другого — свинка. Він звався Ґюстав Мандамур, був родом з Канталя і став нам за щирого приятеля. Розмовляти з ним, щоправда, було важко, бо слова не слухалися його. Дарма що якось добирав слова, Ґюстав не міг їх вимовити, вони застрягали в його пащі, перетворюючись на невиразне бурмотіння.
Одного вечора Робінзон — напевне, жартома — запросив його на більярд. Але Ґюстав мав чіпку вдачу й відтоді щодня приходив до нас на ту саму годину — восьму вечора. З нами Поставові велося добре, краще, як казав він сам, ніж у кав'ярні, де йому були нестерпні політичні суперечки, що часто виникали між завсідниками. А ми ніколи не говорили про політику. Як на Ґюстава, політика — річ надто делікатна. В кав'ярні він часом мав через це велику мороку. Йому взагалі не годилось говорити про політику, надто напідпитку, а таке з ним траплялося. Він мав навіть догану за пияцтво, бо до чарки був ласий. А в нас він почувавсь абсолютно безпечно, сам признававсь у цьому. Ми не пили. Ґюстав міг скільки завгодно ходити до клініки — лихих наслідків тут не було. Він приходив до нас і не боявсь нічого.
Коли ми з Парапеном думали про своє попереднє життя й ситуацію, в якій опинились у Баритона, то й нітрохи не скаржились, нарікати було б просто нерозумно, бо, зрештою, нам дивовижно пощастило: ми мали все, чого потребували, — певне становище в суспільстві й матеріальний достаток.
А проте мене й далі точили сумніви, здавалося, що це диво триватиме недовго. Минувшина вперто чіплялася за мене й часом озивалась усередині, мов нудота долі. Ще на початку своєї роботи у Віньї я отримав два анонімні листи — вони видались мені дуже двозначні й загрозливі. Відтак надходило багато таких листів, не менш отруйних. Щоправда, анонімні листи у Віньї присилали й решті персоналу і звичайно ми не надавали їм уваги. Здебільшого писали наші колишні хворі, не даючи нам спокою, навіть опинившись удома.
Проте листи, що їх отримував я, слова, якими вони рясніли, вкрай непокоїли мене, вони не скидалися на решту листів, звинувачення були сформульовані конкретно і в них завжди йшлося тільки про мене й Робінзона. Аби не ховати правди, скажу: нам закидали гомосексуалізм. Таке звинувачення, звісно, — мерзота. Попервах я не зважувавсь розповісти про це Робінзонові, а потім усе-таки сказав, бо листи такого самого змісту надходили й далі. Ми вдвох стали думати, хто може писати їх. Перебрали всі можливі варіанти серед наших спільних знайомих, та не знаходили нікого. А втім, таке звинувачення не трималося купи. Я не мав жодної схильности до збочень, а Робінзон був дуже глибоко байдужий до сексу — як з одного боку, так і з другого. Якщо він часом і мучився, причиною тих мук безперечно ніколи не ставав зад і все пов'язане з ним. Мабуть, тільки ревнощі могли спонукати до таких мерзенних вигадок.
Кінець кінцем ми не згадали нікого іншого, крім Мадлон, тільки вона могла звинувачувати нас у такому паскудстві й колоти ним очі у Віньї. Мені було байдуже, що Мадлон і далі шкрябає ту гидоту, але я боявся, що, не діставши жодної відповіді, вона з розпачу прийде до нас сама і влаштує скандал у клініці. Доводилося сподіватись найгіршого.
Так ми прожили кілька тижнів, підскакуючи при кожному дзвонику. Я чекав, що з'явиться Мадлон або, — а це ще гірше, — Паркет.
Щоразу, коли поліцай Мандамур приходив на більярд трохи раніше, ніж завжди, я запитував себе, чи в нього в кишені ще немає повістки, але тоді Мандамур ще був нам щирим приятелем. Мінятись, і швидко став згодом. Тоді він іще спокійно програвав усі партії майже кожного вечора. Якщо в нього потім змінився характер, то здебільшого через нашу провину.
Одного вечора, аби докопатися до правди, я запитав у нього, чому він ніколи не може виграти в більярд або в карти, хоча, по суті, питаючи про це, вчинив нерозумно, скорившись своїй манії доскіпуватись чому та як. До того ж ми ніколи не грали на гроші! Розмовляючи про те, як йому неталанить, я присунувсь до нього й зблизька помітив, що в нього страшенна далекозорість. При тому світлі, що горіло в більярдній, він навряд чи відрізняв на картах дзвінку від жиру. З цим треба було покінчити.
Я дав раду Ґюставовій хворобі, запропонувавши йому хороші окуляри. Він спробував ходити в окулярах і попервах був цілком задоволений, але радість тривала недовго. Завдяки окулярам він став краще грати і програвав не так часто, як досі, та тоді йому заманулося не програвати зовсім. То була неможлива річ, і Ґюстав Мандамур почав махлювати. А коли, незважаючи на махлярство, таки програвав, то дувся на нас не одну годину. Одне слово, став нестерпний.
Я був пригнічений, а Ґюстав тепер дратувався без усякого приводу, ба більше: дрочив і нас, не давав нам спокою, навівав тривогу. Так він помщався, коли програвав… Кажу знову: ми грали
