Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

Ось яким тоном я розмовляв тоді зі своїм давнім товаришем. — Можливо, — відрубав він мені, — але, дарма що ти лікар і вивчав науки, ти зовсім не розумієш моєї вдачі…

— Заткни пельку, Леоне! — гаркнув я замість висновку. — Помовч, жалюгідний невдахо, зі своєю вдачею! Варнякаєш, наче хворий! Шкода, що Баритон десь повіявся, ато б він сам лікував тебе! Це найкраще, що можна придумати для тебе! А передусім тебе б замкнули! Чуєш — замкнули! Баритон узявся б за твою вдачу!

— Якби ти пережив те, що я, і зазнав усього на власній шкурі, —відказав Робінзон, — ти б теж захворів! Це я тобі гарантую! Ти б, може, взагалі збожеволів! Я ж знаю, що ти боягуз! — І на додачу став лаяти мене на всі заставки, немов мав на те право.

Поки Робінзон шаленів, я пильно придивлявся до нього. Я вже звик, бо на мене не раз нападалися з лайкою і хворі. Лайка мене не бентежила.

Відколи я востаннє бачив Робінзона в Тулузі, він добряче схуд, а на його обличчі немов проступило щось доти мені не відоме, він скидавсь на портрет, написаний з пам'яті, де знайомі риси повивав туман забуття. Ми помовчали.

У тулузьких пригодах були й інші аспекти, вочевидь не такі поважні, а проте Робінзон не змирився з ними й на саму думку про них його серце скипало люттю. Річ у тому, що він був змушений змащувати ложку всілякій сволоті, і то нізащо. Йому був нестерпний обов'язок тицяти на всі боки хабарі, коли печера мала перейти до його рук: священикові, церковній наглядачці, мерії, вікаріям і безлічі іншого наброду, і це все кінець кінцем не придалося. Робінзон аж трусився, переповідаючи подробиці, й називав ті порядки відвертим здирством. — А зрештою ви таки одружились? — запитав я наприкінці.

— Ні, я ж казав тобі! Я передумав.

— Але ж Мадлон не така вже й погана. Чи ти, може, не згоден? — Не в цьому річ.

— Ні, безперечно в цьому. Ти ж сам казав, що ви були вільні. Якщо вам так уже припекло покинути Тулузу, печеру на певний час можна було доручити матері Мадлон. А згодом ви повернулися б.

— З лиця Мадлон і справді непогана, та й постать має доладну, — знову заговорив Робінзон, — і тут я згоден з тобою, бо ж ти не раз казав, яка вона мила. До того ж уяви: коли я прозрів, першою, мов зумисне, мені на очі потрапила Мадлон, я побачив її у дзеркалі. Уявляєш? Разом зі світлом! Це десь через два місяці, як упала стара… Я дививсь на Мадлон, намагався розгледіти її обличчя, і мені враз повернувся зір. Я побачив її як спалах світла! Розумієш?

— І що, не сподобалась?

— Ще питаєш… Я аж знетямився.

— А все-таки втік.

— Атож, та, якщо хочеш, я поясню. Передусім вона сама стала мені казати, що я якийсь дивний… Що вже охолов. Забув про ніжність. Одне слово, верзла нісенітниці.

— Може, тебе гризли докори сумління?

— Докори?

— Звідкия знаю?

— Називай, як хочеш, але я просто не мав настрою. Більш нічого. Думаю, це не докори…

— Може, ти був тоді хворий?

— Певне, так, я захворів. Ось уже мало не годину намагаюсь утовкмачити тобі, що я й тепер хворий. Ну, погодься, що до тебе довго доходить.

— Що ж, гаразд! — мовив я. — Казатиму, що ти хворий, якщо, по-твоєму, це найрозумніше.

— Так було б дуже добре, — знову напосівся Робінзон, — бо від неї можна чекати чого завгодно. Вигадає щось, дарма що й не знатиме нічого.

Робінзон ніби радив мені, але слухати його порад не хотілося. Ці балачки стривожили мене, я збагнув: невдовзі можна вскочити в халепу.

— Гадаєш, вона розбовкає? — запитав я, щоб заспокоїтись. — Але ж вона почасти твоя спільниця? Певне, трохи подумає, перше ніж ляпати язиком.

— Подумає? — аж підскочив Робінзон. — Видно, що ти її не знаєш. — Робінзон усміхнувся. — Вона й не вагатиметься! Ще б пак! Якби ти знав її, як я, ти б не сумнівався. Кажу тобі ще раз: вона закохана! Ти що, ніколи не бачив закоханих жінок? Усе дуже просто: закохавшись, вони стають божевільні! І це в мене вона закохана й через мене божевільна! Тепер збагнув? Розумієш, про що йдеться? І тоді її вабить найбезумніше! Це ж так просто! Вона не зупиниться, навпаки!

Я не міг признатися, що мені таки дивно, як Мадлон за кілька місяців докотилась до такого безумства, бо я й сам її трохи знав. Я мав про неї свої міркування, проте не міг їх висловити.

Узявши до уваги, як нескуто поводилась Мадлон у Тулузі й що саме говорила після обіду на барці, коли я заховався за тополю, мені було важко уявити, що за такий короткий час могла так разюче змінитися її вдача. Як на мене, вона радше розкута, ніж трагічна, не переобтяжена мораллю й задовольняється дрібними походеньками та своїм лицемірним маніженням усюди, де лиш трапляється нагода. Але тоді я більш нічого не міг казати, нехай буде, що буде.

— Чудово! Гаразд! — мовив я наостанок. — А її мати? Мабуть, теж репетувала, збагнувши, що ти вибираєшся назавжди?

— Аякже! Цілий день торочила, що в мене свинський характер, і завваж: саме тоді, коли я, навпаки, потребував люб'язного ставлення до себе. Який зчинився ґвалт! Тож я й через матір не міг лишатися там і сказав Мадлон, щоб вони самі подбали про печеру, а я тим часом піду в подорож, самотою подамсь у мандри, побачу трохи світу…

— Ти підеш зі мною, — одразу заперечила Мадлон. — Хіба я не твоя наречена? Л еоне, або ти підеш зі мною, або не підеш узагалі! — А потім доводила, що я ще не одужав як слід.

— Що ж, одужаю й піду таки сам! — Але вона не відступалася.

— Жінка завжди йде за чоловіком! — докинула й мати. — Вам треба тільки одружитись! — Стара наполягала, аби лиш роздратувати мене.

Чуючи ті їхні балачки, я аж за серце хапався. Ти ж бо знаєш мене! Невже мені потрібна була жінка, щоб піти на війну? Або щоб утекти з фронту? А чи мав я жінок в Африці? Чи знав я бодай одну жінку в Америці? Чуючи, як вони годинами варнякають про те саме, мене аж млоїло! Кольки хапали! Хіба я не знаю, яка користь із тих жінок? Чи, може, ти не знаєш? Ніякої! Я ж подорожував, пройшов півсвіту! Якось увечері вони довели мене до краю своїми теревенями й