Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Я, правда, вже підозрював, що вони зустрічаються, проте не хотів показувати, наче мене взагалі цікавлять їхні взаємини. Це мене, зрештою, не обходило. До Робінзона ми тепер не мали претензій, він став працювати в клініці, і то досить сумлінно, виконував найневдячнішу роботу — доглядав паралітиків: мив їх, витирав, міняв їм білизну, годував. Хіба можна вимагати більшого?
Якщо пополудні Робінзон користався з того, що я посилав його до Парижа по закупи, й він бачився з Мадлон, — то була його приватна справа. А саму Мадлон після тих ляпасів ми більше ніколи не бачили у Віньї-сюр-Сені. Ох, думав я, скільки ж гидоти вона наплела йому про мене!
У розмовах із Робінзоном я більш ніколи навіть не згадував Тулузи, немов тих усіх подій не було взагалі.
Минуло півроку більш-менш спокійного життя, потім у нас з'явилася вакансія, знадобилася медсестра, яка знала б масаж, бо наша дотеперішня сестра, нікого не попередивши, вийшла заміж і зникла.
На звільнену посаду претендувало багато вродливих дівчат, і нам було важко вибрати з-поміж дужих створінь усіх національностей, що зібрались у Віньї після публікації нашого оголошення. Кінець кінцем ми зупинилися на словачці Софі, чия міцна статура, проворні, а водночас і делікатні рухи, бездоганне здоров'я видалися нам, признаюся, божественними.
Софі знала лише кілька французьких слів, але я міг порядкувати своїм часом, як мені заманеться, а дати їй кілька уроків — ще не найтяжчий обов'язок. До того ж у товаристві такої юної, свіжої дівчини я знову відчув смак до викладання, дарма що Баритон зробив усе, аби навіки відохотити нас від цього. Отже, я не покаявся! Ах, яка молодість! Яке завзяття! Яке тіло! Яка спокуса! Які еластичні! рухливі! довершені м'язи! Ту красу дівчина не применшувала жодною вдаваною чи справжньою соромливістю, що стає на заваді в розмовах із представницями надто східних країн. Як на мене, скажу не криючись, я нею захопився… Просувавсь од м'яза до м'яза, від однієї анатомічної групи до іншої… Від м'язових опуклостей до западин… Мацаючи, не міг відірватися від зосередженої, а водночас розкутої міці, від пасом і волокон, що то розбігаються під пучками, то податливо обм'якають, ховаючись під напрочуд пружною, тугою, оксамитовою, дивовижною шкірою…
Доба живих радощів, незрівнянної і довершеної фізіологічної гармонії була ще попереду. Я м'яв божественне тіло своїми безсоромними руками… Руками чоловіка, безвісного порядного священика… Попередньо взявши дозвіл у смерти, визволившись од слів… Скільки гидкого кривляння! Розмальованого грубезним шаром символів, набитого вщерть художньо-поетичними екскрементами, яким послуговується освічена людина… Будь-що-буде! Чудово! А втім, яка економія — збуджуватися самими ремінісценціями! А ремінісценцій не бракує, їх можна накупити — і то гарних, чудових, — запастися ними до скону. Проте життя набагато складніше, надто — в людських створінь. Життя — це жорстоке випробування. Тільки юно доводить до найтяжчого розпачу. Поряд із цим довершеним нечестям кокаїн — безневинна розвага начальників вокзалів.
Але повернімось до Софі! Сама її присутність видавалася сміливістю в нашій клініці, сповненій невдоволення, страху та підозр.
Певний час проживши спільно, ми, звичайно, й далі були щасливі, що серед наших сестер є Софі, проте ніяк не могли позбутися страху, ніби колись вона зруйнує всю мережу наших безкінечних засторог або раптом усвідомить жалюгідність нашого буття.
Софі ще не збагнула всього безміру наших гнітючих зречень! Збіговисько невдах! Ми всі її любили, захоплювались тим, що вона живе поряд, просто підводиться, сідає з нами за стіл, виходить… Ми були в захваті.
Софі робила найпристойніші, найзвичайніші рухи, а ми щоразу нетямилися з несподіванки й радощів. Немов осягали поезію, просто милуючись такою вродливою і не такою обтяженою свідомістю істотою, як ми. її життя бурхало з геть інших джерел… Ми назавжди зосталися заслиненими плазунами.
Виразна, жвава і водночас лагідна сила, якої повнилася Софі з голови до п'ят, непокоїла, чарувала й бентежила. Саме бентежила — ось найточніше слово.
Наше повне злоби знання навколишнього світу часом кривилось на ту радість, дарма що інстинкт її схвалював; це, по суті, боягузливе знання ніколи не покидало нас, ховалось у закутках життя і завдяки звичці та досвіду завжди корилося всілякому лихові.
Софі мала таку сягнисту, легку й зграбну ходу, яку дуже часто, мало не завжди можна спостерігати в американок, ходу величних істот, перед якими розкривається майбутнє, яких життя врочисто і плавно веде до нових, незнаних пригод… Трищогловий корабель ніжної зграбности по дорозі в безмежжя…
Навіть Парапен, чужий усякому ліризмові і байдужий до приваб цього світу, одного разу всміхнувся сам собі, коли Софі виходила з кімнати. Досить було тільки поглянути на неї — і на душі зразу ставало краще. Надто на моїй душі, бо, по правді, я більш нічого й не прагнув.
Аби заскочити дівчину зненацька, трохи позбавити її досконалої величі, ослабити її владу наді мною, зменшити авторитет, зрештою, присадити, олюднити, бодай трохи опустивши до нашого пересічного рівня, я зайшов до її кімнати, коли вона спала.
Тепер перед очима була зовсім інша Софі, знайома, а водночас несподівана, не така бентежна. Без прикрас, майже невкрита, поперек ліжка, розметавши стегна й усю свою теплу, розслаблену плоть, дівчина билася з утомою.
Усім своїм єством Софі схопилася за сон і стиха хропіла. То була єдина мить, коли я відчув її досяжність. Не стало вже чарів. Не стало веселощів. Лишилася сама поважність. Опинившись немов на зворотному боці життя, Софі поглинала сон, набиралася нової снаги… В такі хвилини вона видавалась пожадлива, припадаючи, мов п'яниця, до глибинних джерел життя. Якби ви тільки бачили її після таких сеансів сну — припухлу, з тілом, що невпинно вигравало м'язами під рожевою шкірою. Тоді Софі була така сама кумедна, як і решта людей. Іще кілька хвилин заточувалась від щастя, а тоді день уливався в неї, наповнюючи світлом, і, немов перечекавши важку хмару, вона, осяйна й визволена, знову починала свій лет.
Те все я міг цілувати. Яка втіха — торкатися миті, коли матерія обертається на життя. Тоді піднімаєшся на безмежну рівнину, що розкрилась перед тобою, й полегшено зітхаєш: «Ху!» Тішишся так, як можна тішитись тільки там, навколо — неначе величезна пустеля!
Серед усіх нас, радше приятелів, ніж начальників, я, як мені здається, був їй найближчим другом. Софі, скажімо, не раз зраджувала мене з санітаром
