Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Отаке я сказав тоді її матері! Признатись, мені давно кортіло вилаяти її, тим паче, що сама й напрошувалась. А мені після тієї сварки стало набагато легше. Я ніби визволився. Але та падлюка немов тільки й чекала миті, коли я розпережусь, щоб і мене обізвати найпаскуднішими словами! Ото вже язика розпустила, навіть більше, ніж треба! „Злодій! Ледацюго! — верещала вона. — Ти навіть фаху ніякого не маєш! Ось уже цілий рік, як ми з донькою годуємо тебе! Нікчемо! Паразит!“ Уявляєш, почути отаке? Справжня родинна сцена. Стара ніби замислилась на хвилинку, а потім спершу тихо, а далі на все горло як закричить: „Убивця! Убивця!..“ Саме так і сказала, і це трохи охолодило мене.
Мадлон, як почула ті слова, здається, злякалася, що я одразу приб'ю її матір. Кинулась поміж нас і власноруч заткнула матері рота. І добре зробила. Вони, падлюки, змовились між собою, казав я собі. Це ж очевидно. Зрештою, я показав їм… А вдаватись до сили не годилось. А втім, чхав я, що вони змовились! Ти, може, думаєш, вони, полегшивши душу, відтоді відчепилися від мене? Аякже, відчепляться! Сподіватись на таке це зовсім не знати їх! І знову все почала донька. В неї, бачте, серце палке, а на додачу ще й між ногами жар. Тепер вона заходилася ще ревніше:
— Леоне, я кохаю тебе, ти ж бачиш, як я тебе кохаю…
Крім оцього „кохаю“, вона нічого й не знала, наче в ньому відповідь на всі запитання.
— Ти його ще кохаєш? — знов уколола мати, почувши її белькіт. — Хіба не бачиш, що це послідущий волоцюга? Нікчема! Тепер, коли завдяки нашому піклуванню йому повернувся зір, він, доню, заподіє тобі ще не одне лихо! Присягаюсь, так воно й буде! Це я тобі кажу, твоя мати!
А наприкінці сцени всі розплакались, навіть я, бо не хотів до решти розсваритись із тими хвойдами.
Я викрутився, але ми вже забагато сказали одне одному, щоб і далі спокійно жити в одній хаті. Так тяглося ще кілька тижнів, уряди-годи виникали сварки, ми стали стежити одне за одним — удень, а надто вночі.
Ми не могли наважитись на розлуку, але наші серця вже охололи. Тільки страх тримав нас укупі.
— Чи ти не закохався в іншу, Леоне? — питала мене інколи Мадлон.
— Таке верзеш! — намагався я заспокоїти Мадлон, але бачив, що вона мені не вірить. На її думку, людина, поки живе, завжди в когось закохана, і відступити від цієї думки Мадлон не могла. — Нащо мені потрібна інша жінка? — відповідав я, але Мадлон просто марила коханням. Я не знав, як її вгамувати. А вона щоразу вигадувала таке, про що я й не чув ніколи. Раніше й гадки не мав, що в її голові можуть чаїтись такі речі.
Мадлон звинувачувала мене, і то цілком серйозно:
— Леоне, ти розбив мені серце! Ти хочеш покинути мене! Покидай, але знай, Леоне: я помру з розпуки! — погрожувала вона. — Це щоб я став причиною її смерти з розпуки? Чи ж є тут глузд? Га, питаю? — Я заспокоював її: — Та чого ж тобі помирати? І нічого я тобі не розбивав! Я тобі навіть дитини не зробив! Сама подумай! Чи я, може, заразив тебе чимсь?.. Га?.. Ну?.. Я тільки хочу піти, більш нічого! Піду яку відпустку. Це ж так просто! Не будь дурною!
Та що ревніше я намагався їй утовкмачити свої погляди на життя, то менше вони їй подобались. Власне, Мадлон нітрохи не розуміла їх. Вона аж скаженіла, коли я запевняв, що справді кажу те, що в мене на думці, а мої слова — правдиві, прості й щирі.
До того ж Мадлон гадала, ніби це ти намовив мене покинути її. Побачивши, що не втримає мене, дорікаючи за бездушність, вона спробувала прив'язати інакше, сказала тоді:
— Не думай, Леоне, ніби я тримаюся за тебе через печеру. Ти ж бо знаєш: до грошей я, власне, байдужа. Я, Леоне, хотіла б тільки жити з тобою… бути щасливою… Більш нічого. Це ж так природно. Я не хочу, щоб ти покидав мене. Розлука — надто тяжкий удар для тих, що кохаються так щиро, як ми. Леоне, принаймні пообіцяй мені швидко повернутись…
І отакий навіжений стан тривав у неї цілими тижнями. Мадлон наче й справді була закохана і страшенно набридлива. її раз у раз переймав любовний шал. Зрештою навіть згоджувалась полишити печеру на матір з умовою, що ми разом поїдемо до Парижа шукати роботи… Завжди разом! Хіба не дивачка? Вона б зрозуміла що завгодно, тільки не те, що я маю піти у свій бік, а вона — у свій… Тут нічого не можна було вдіяти. Що більше Мадлон наполягала на цьому, то тяжче я занедужував, — чим тут зарадити?
Марно я намагався привести її до тями й був змушений визнати, що тільки марную час, від свого вона не відступалась, а мої зусилля доводили її до справжнього шаленства. Отже, треба було добрати способу спекатися цього кохання… Отак мені спало на гадку настрахати її, розповівши, що подеколи в мене трапляються напади божевілля. І то гострі… без будь-яких попередніх симптомів. Мадлон, не вірячи, скоса дивилася на мене. Мабуть, вагалася, чи це не ще одна вигадка. А проте, зваживши на пригоди, про які я розповідав їй давніше, на війну, що тяжко позначилась на мені, а надто на останню оборудку зі старою Анруй і раптову зміну моїх настроїв, замислилась…
Той тиждень, поки вона думала, я більш-менш тішився спокоєм. Про мої „напади“ Мадлон, певне, розповіла й матері. Хай там як, але тепер вони менше за мною наглядали. „Добре, — казав я собі, — все гаразд! Тепер я вільний!“ Уже бачив, як спокійно й тихо, без жодного клопоту перебираюсь до Парижа. Але… мені заманулося більшого… Довершености! Здалося, ніби я вигадав добру штуку, аби остаточно їм довести, що мої слова — правда… Що
