Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
– Що ж, тоді розпочну я, – нарешті мовив король. – Якщо припущусь неточностей, виправите мене.
– Слухаю вас, мій королю, – сказав Вишневецький з таким наголосом, що Ян Казимир вдруге не втримався, щоб не заховати у вусах іронічну посмішку.
III
– Десь на початку травня ми мали інформацію, що військо Хмельницького зібрано у Масловому Ставу, після чого воно вирушило на Волинь у напрямку Володимира. Мені навіть доповідали, що звідтам козаки мають намір вирушити в Сокаль. І потрібно сказати, що такі чутки наробили нам немало клопоту – тут було на той час зовсім мало війська. На щастя, чутки не підтвердились, а ми мали лише невеличку сутичку неподалік від Полоного, коли ротмістр Маховський наголову розбив козацьку чату. Пізніше мали ще кілька сутичок, проте не з таким щасливим фіналом – під Дубно Потоцький утратив цілу хоругву драгунії, а козацький полковник Богун зайняв зі своїми козаками Корець.
– Богун, – звів очі Вишневецький, – на диво знайоме ім'я. Це часом не той схизмат, котрий кілька років тому пошив у дурні старого Конєцпольського, викравши прямо з його палацу племінницю пана Станіслава?
– Пан Ієремія має чудову пам'ять. Це саме той козак. Тобто правильніше буде сказати – полковник. Богун зробив у війську Хмельницького блискучу кар'єру – з нікому невідомого козака до посади полковника усього за два роки. Мені здається, він є людиною неабияких здібностей. Ми повинні у майбутньому пильніше придивлятися до його особи, якщо він так піде далі… – раптом король пригадав, що кілька хвилин тому вони обговорювали можливість повного знищення козацького війська, котре, звичайно, виключало необхідність домовлянь з будь-якими представниками козацького табору. – Утім, це не суттєво. До того ж мої люди у стані Хмельницького доповідають, що в останній час відносини гетьмана і Богуна почали псуватися у зв'язку з несприяння один одним як лідерів. Після осади Вінниці Богун дозволив собі занадто різко висловлюватися на адресу Хмельницького, чого йому, звичайно, не вибачили. Мовлять, Хмельницький навіть видав наказ закувати дружину Богуна, коли той несподівано зник з війська. Але як би там не було, полковник знову у війську, і Корець – його рук справа.
– Богун… – задумливо вимовив Вишневецький. – Але ж так повеселити панство, оженивши на собі наречену пана Ястржемського! Запевняю вас, ваша величність, я особисто мав нагоду отримати задоволення, коли бачив обличчя старого ловеласа після його повернення до Варшави з невдалих залицянь! – Вишневецький розреготався розкотистим сміхом.
– Наприкінці травня до мене дійшли чутки про малочисельність татарської орди, котра перебувала при Хмельницькому, – продовжив король, не сприйнявши веселого тону Вишневецького. – І одразу ж Потоцький отримав листа від Субхана Кази-аги, який виявив бажання бути посередником у переговорах між нами і ханом. На жаль, це так і не знадобилося. Одночасно з тим прийшли звістки, що Хмельницький уже на Поліссі і нібито рухається в напрямку Дубно. Мною було віддано наказ Лянцкоронському з чотирма тисячами кінноти вирушити до Берестечка і взяти під охорону переправи через Стир, що він успішно й виконав, залишивши залогу в Берестечку, а також відрядивши під'їзди під Кремінець і Дубно. Ми мали намір негайно вирушати під Берестечко.
– Надзвичайно добра думка, мій королю.
– Так. Але вчора я отримав з Хотина листа, у якому повідомляється, що Іслам-Ґерай з тридцятьма тисячами орди рухається на з'єднання з Хмельницьким. Ми скликали військову нараду, і от тоді й почалося! Ті, хто був зобов'язаний виконувати накази свого короля, почали безцільну балаканину. Мені рекомендували залишити військо в Сокалі, вирушати на Глиняни, йти на Дубно і ще багато чого. Усе, окрім походу на Берестечко. Напевне, тому, що з Хотина доповіли про напрямок руху Іслам-Ґерая. Він прямує до Берестечка. Тож хочу взнати вашу думку, князю: нам потрібно йти до Берестечка чи залишатися тут, у Сокалі?
– Безперечно, ваша величність має рацію! – вигукнув Вишневецький не задумуючись. – Тільки на Берестечко! Район Глинян непридатний для використання переваги у кінноті, а Сокаль не зможе прогодувати військо більше, аніж ще один тиждень.
– І ви, князю, будете стояти на тому, що армія повинна вирушити до Берестечка? – кинув Ян Казимир на Вишневецького запитливий погляд.
– Так, мій королю!
– Це все, що я хотів від вас почути, – у голосі Вази відчувалась така полегкість, ніби він вирішив щойно неймовірно важливу для себе проблему. – Сподіваюсь, удвох з вами ми вчинимо це і не дозволимо розводити балаканину перед важливою битвою.
IV
Ян Казимир мав рацію, вважаючи, що після того, як його рішення про вихід війська в район невеликого волинського містечка, котрому зовсім скоро судилося стати місцем найстрашнішої катастрофи армії Богдана Хмельницького за усі роки народно-визвольної війни 1648–1654 років, стане неминучим, попри всі потуги незгодних з таким рішенням. Вишневецький не дарма вважався найавторитетнішим командиром коронного війська, котрого обожнювали прості жовніри і на котрого рівнялися командири нижчої ланки – поручники, хорунжі і ротмістри. Тож не встигла добігти до свого завершення перша декада червня, як велика і неповоротка польська армада вирушила до Берестечка, залишивши позаду сплюндрований Сокаль. Слідом за королівськими хоругвами виступали, заквітчуючи видноколо різнобарвними прапорами, хоругвами і штандартами, полки Миколая Потоцького, коронного гетьмана, Мартина Калиновського, польного гетьмана і воєводи чернігівського, Яна-Симеона Щайворського, воєводи брестського, князя Ієремії Вишневецького, воєводи руського, Станіслава Любомирського, великого маршалка коронного, Станіслава Лянцкоронського, воєводи брацлавського; князя Сапєги, віце-канцлера литовського, Станіслава Потоцького, воєводи подільського та Олександра Конєцпольського, воєводи чигиринського і коронного хорунжого Речі Посполитої. Окремо від найманих ландскнехтів кварцяного війська хвацько виступали закуті в найсучасніші обладунки німецьких майстрів загони, прислані на допомогу Польщі бранденбурзьким електором. З веселим співом ріжка й дробом барабанів, з лісом гострих пік над головами йшли вони нога в ногу слідом за своїм рейментарем, ветераном Тридцятирічної війни, славним полковником Вальроде.
Але, не дивлячись на піднесений настрій Яна Казимира і оптимістичні прогнози, вихід війська був зовсім не схожий на бравурний парад або демонстрацію потужних м'язів – початок скоріше нагадував хаотичне пересування натовпів озброєного люду, між якими не було жодної координації дій і керівництва. Тихий жах селян з навколишніх селищ перейшов у паніку, котра супроводжувала жорстокий грабунок, що ним не гребувало жовнірство у всякі часи. Із селянських господ виносилося все,
