Проби - Мішель Монтень
Ніхто з більшою охотою не уліг би волі якоїсь сторонньої людини і не вручив би себе її опіці, ніж це зробив би я, коли б мав таку людину. І одне з моїх теперішніх уявлень полягає в тому, щоб відшукати собі зятя, який умів би плекати мої старі роки і заколисувати їх і якому я передав би повну владу над моїм майном, щоб він ним керував, і ним користувався, і робив те, що роблю я, і добував з нього, без моєї участі, прибутки, які я добуваю, за умови, що він докладе до всього цього душу, воістину вдячну і приязну. Але про що розводитися? Ми живемо у світі, де чесність навіть у власних дітках — річ нечувана.
Служник, що відає в подорожах моєю скарбницею, розпоряджається нею на свій розсуд і безконтрольно: він міг би шахраювати, і звітуючи переді мною; багато хто, боячись бути ошуканим, штовхнули інших на ошуканство і, підозрюючи іншого, надали йому право на шахрайство. Сенека, Листи, 8; властива мені впевненість у моїх людях ґрунтується на тому, що я їх знаю. Я ні в кому не підозрюю пороків, поки не побачу їх власними очима, і більше покладаюся на людей молодих, бо вважаю, що їх ще не встигли розбестити лихі приклади. Мені приємніше двічі на місяць почути про те, що мною витрачено чотири сотні екю, ніж щовечора тішити свій слух докучними повідомленнями про якісь три, п'ять чи сім екю. При всьому цьому я втратив від крадіжок такого роду не більше, ніж усякий інший. Щоправда, я сам сприяю своєму невіданню; я свідомо підтримую у собі неспокій і невідомість щодо моїх грошей, і дещо я навіть задоволений, що у мене є простір для сумнівів. Слід залишити трохи місця і нечесності і нетямі вашого челядинця. Якщо нам взагалі вистачає на задоволення наших потреб, то не заважаймо йому підбирати ці розкидані після жнив колоски, цю зайвину від щедрот вашої фортуни. Зрештою я не стільки розраховую на відданість моїх людей, скільки не зважаю на завдану ними шкоду. О гидомирне й безглузде заняття — без кінця клопотатися своїми грішми, знаходячи утіху в їхньому перебиранні, зважуванні і перераховуванні! Ось, воістину, шлях, яким у нас тихою сапою вповзає ненатлість.
Протягом вісімнадцяти років я керую своїм майном і за весь цей час не зміг змусити себе ознайомитися ні з паперами на володіння ним, ні з найважливішими з моїх справ, знати які і потурбуватися про які мені вкрай необхідно. І причина цього не у філософській зневазі до благ земних і минущих; я аж ніяк не вирізняюся настільки вишуканим смаком і ціную їх, принаймні, за їхньою дійсною вартістю; ні, причина тут у лінощах і недбальстві, непрощенних і дитинних. Чого я тільки не зробив, аби лиш ухилитися від читання якогось контракту, аби лиш не порпатися в пилявих документах, я, невільник свого ремесла, або, ще гірше цього, в чужих документах, чим займається стільки людей, дістаючи за це винагороду. Єдине, що я вважаю за справді вартісне, — це турботи і праця, і я прагну лише одного: остаточно зледащіти і пройнятися до всього байдужістю.
Я гадаю, що мені було б куди приємніше жити на утриманні когось іншого, якби це не накладало на мене зобов'язань і ярма рабства. А втім, розглядаючи це питання докладніше і враховуючи мої уподобання і той жереб, що судився мені, а також прикрощі, завдавані мені моїми ділами, челяддю і домівниками, я, далебі, не знаю, що принизливіше, болючіше і нестерпніше — це все, разом узяте, чи підневільне становище при людині, яка була б вище за мене родом і розпоряджалася мною, не вельми силуючи мою волю. Рабство — це підкорення душі кволої і ницої, нездатної керувати собою. Цицерон, Парадокси, V, 1. Кратер учинив куди рішучіше: щоб позбутися гидомирних господарських дрібничок і клопотів, він обрав для себе притулком бідність. На це я зроду б не пішов (я ненавиджу бідність не менше, ніж фізичну муку), проте змінити мій нинішній спосіб життя на скромніший і вільніший — цього я палко прагну.
Перебуваючи у від'їзді, я відмітаю від себе всі думки про мій дім; і аби трапилося за моєї відсутності рухнути одній з моїх вежок, я б це пережив незрівнянно легше, ніж, сидячи вдома, падіння якоїсь черепиці. Поза домом моя душа швидко й легко розпростується, та коли я вдома, вона у мене у постійній тривозі, як у якогось селянина-виноградаря. Перехняблений у мого коня повід або кепсько закріплений стременний ремінь, кінчик якого б'є мене по нозі, на цілий день псує мені настрій. Перед лицем прикрощів я умію гартувати мою душу, але з очима це в мене не виходить.
Чуття, о боги, чуття!
Коли я вдома, я відповідаю за все, що в мене не ладиться. Лише небагато які дідичі (я мовлю про людей середньої руки на зразок мене, і якщо ці дяки справді існують, вони куди щасливіші за решту) можуть дозволити собі відпочинок бодай на одну-єдину секунду, щоб їх не обтяжувала добра частка тягаря обов'язків, покладених на них. Це дещо зменшує мою гостинність (якщо мені іноді і трапляється утримати в себе когось трохи довше, то, на відміну від набридливо люб'язних хазяїв, я завдячую цим радше моєму столу, ніж ґречності), позбавляючи водночас і чимало тієї втіхи, що я мав би зазнавати у їхньому колі. Найдурніше становище, в якому може опинитися шляхтич у своєму домі, — це коли він явно дає зрозуміти, що гість порушує запроваджений у нього лад, коли шепоче на вухо одному з челядників, погрожує очима другому; все має йти плавко й непомітно, так, щоб здавалось, ніби все стоїть, як завжди. І я вважаю за огидне, коли до гостей сікаються з розмовами про прийняття, яким їм уряджають, незалежно від того, перепрошують вони при цьому чи хваляться. Я кохаюся в ладу й охайності,
Щоб ти, наче в дзеркалі, в кухлі, тарілці
Бачив себе.
