Проби - Мішель Монтень

куди хвильнішим і привабливішим для обговорення і опису, ніж якби розповідав про битви і громадські розрухи. Я навіть нерідко вважав його манеру убогою, коли він так бігцем говорив про приклади доблесної кончини, ніби боявся увіритися нам їхньою ряснотою і розлогою про них розповіддю. Такий спосіб писати історію найкорисніший. Рух суспільного життя великою мірою залежить від долі приватної — від нашого власного поводження. Тацитові творі радше розважання, ніж розповідь про події: вони більше повчають нас, ніж знайомлять. Це книга не до читання для розваги, а на те, щоб вивчати життя і черпати корисні уроки. У ній стільки висловів, що їх знаходиш повсюди, куди не кинеш оком: це якийсь шпихлір розважань з етики і політики на потребу і науку тим, хто тримає у своїх руках долі світу. Тацит незмінно орудує сильними і обґрунтованими доводами, гостро й тонко користуючись ученим стилем своєї доби. Римляни так любили тоді піднесеність, що як у самому предметі вони не знаходили змоги проявити дотепність і гожість, то вдавалися для цього до слова як такого. Тацитова манера нагадує манеру Сенеки: тільки у нього переважає велемовність, а у Сенеки — дотеп. Він більше підходить до того стану — збентеженого і недужного, — в якому ми зараз перебуваємо: часто здається, що це нас він зображує і криє. Ті, хто сумнівається в його сумлінності, тим самим видають свою досаду і роздратування на нього. Але погляди його — тверезі, а в римських ділах він на боці блага. Не вельми до вподоби мені лише те, що він судив про Помпея строгіше, ніж слід було б, виходячи з думки достойних людей, що жили за Помпея і спілкувалися з ним, що він у всьому уподібнював Помпея Марію і Суллі, вважаючи, до речі, його потаємнішим. Як усі гадають, прагнення Помпея стати біля кормила влади не вільне було від честолюбства і мстивих розрахунків, і навіть друзі його побоювалися, що перемога може запаморочити йому голову, проте не настільки, щоб він став удаватися до таких же розперезаних заходів, як Марій і Сулла; він не зробив у житті своєму нічого, що давало б привід опасуватися такої самої вкрай жорстокої тиранії. До того ж підозрі не можна надавати такої самої ваги, як очевидності. Ось чому я не вірю оцінці, яку Тацит дає Помпею. Якщо у розповіді його ми знаходимо природність і правдивість, то, може, пояснюється це саме тим, що вона не завше точно відповідає висновкам із його ж положень, розвинутих ним за заздалегідь встановленим планом і часто поза всякою залежністю від предмета, який він зображує, ні в найменшій мірі не стараючись підігнати під своє завдання. Йому нема чого виправдуватися в тім, що, підкоряючись тогочасним законам, він боронив поганську релігію і поняття не мав про істинну. Це біда його, а не вада.

Я особливо пильно вникав у Тацитові судження, і не все в них мені цілком ясно. Так, скажімо, я не розумію, чому лист, який старий і хворий Тиберій послав до сенату, — «Що мені написати вам, панове, і як вам писати і чого б я міг не написати вам у ці дні? Хай нашлють на мене боги і богині ще гірші муки, ніж ті, що я їх щодня зазнаю, якщо я зможу відповісти на це питання», — він так упевнено зв'язує з якимись жорстокими Тиберієвими гризотами сумління? Принаймні, читаючи Тацита, я не міг утямити його аргументів. Досить неглибоким уявляється мені Тацит і в тому місці, де, згадуючи про свою колись високу посаду у Римі, він вважає за потрібне додати як перепросини, що мовить про це аж ніяк не з марнославства. Риса ця для такої високої душі, по-моєму, негожа. Бо той, хто не зважується говорити про себе прямо, проявляє легкодухість. Якщо він судить про речі рішуче і незалежно, тверезо і впевнено, то, анітрохи не вагаючись, стане наводити приклади зі свого особистого життя, як щось стороннє, і про себе самого говорити так само безсторонню, як про будь-яку іншу людину. Треба в ім'я істини і свободи бути вище цих усіх правил ґречності. Я ж осмілююсь говорити не просто про себе, а навіть винятково про себе. Писати про інші речі означає для мене — збиватися на манівці і відбігати від своєї теми. Я не настільки нерозумно люблю себе і не настільки невідривно до себе прив'язаний, щоб не бути у стані кинути на себе погляд збоку: як на сусіду, як на дерево. Вадою є також нездатність правильно оцінити власні можливості і говорити про себе більше, ніж сам бачиш, — Бога ми повинні любити більше, ніж самих себе, і хоча ми знаємо його куди менше, але мовимо про нього, скільки нашій душі завгодно.

Якщо Тацитові творіння дають про нього правильне уявлення, він, очевидячки, був великою людиною, шляхетною і мужньою, мав розум, чужий забобонам, філософський і благодушний. Свідчення його здаються іноді надто вже сміливими, як, наприклад, розповідь про солдата, який ніс в'язанку дров: руки солдата ніби так закоцюбли з холоду, що кістки їхні примерзли до ноші і зосталися на ній, відірвавшись від кінцівок. Одначе в таких речах я маю звичку довіряти такому авторитетному свідченню. Такого ж роду і розповідь його про те, що Виспасіан з ласки бога Сераписа зцілив у Олександрії сліпу, помазавши їй очі своєю слиною. Повідомляє він і про інші дива, але робить це за прикладом і повинністю всіх сумлінних істориків: адже вони літописці всіх значних подій, а до всього, що відбувається в суспільстві, відносяться також розмови і думки людей. Історики повинні розповідати, чому вірили їхні сучасники, але це аж ніяк не означає схвалення цих вірувань. Тим часом один із співтоваришів його, муж такий же великий, мудро говорить: сказати по щирості, я повідомляю і про те, чому сам не вірю, бо я не хочу стверджувати те, в чому сумніваюся, і не хочу замовчувати того, що мені відомо. Квінт Курцій, IX, 1. Інший йому вторить: Твердити або заперечувати не є достойністю твору; треба дотримуватися традиції. Тит Лівій, І, Введення і VII, 6. Тацит творив у добу, коли віра у чудеса почала загасати, а проте він пише, що не може не дати у своїх Анналах місця речам, які з вірою сприймали многі достойні люди і так побожно шанували предки. Чудово сказано. Хай історики будуть щедріші на розповіді про те, що вони чули, ніж на свої власні міркування про це. Та і я сам,