Твори - Гі де Мопассан
Маркіз, що кохав багато разів, швидко заперечив цей погляд.
— А я вам скажу, що можна кохати й кілька разів, віддаючись почуттю всією душею й розумом. Ви мені говорите про тих, що вмирали з кохання, й на основі цього твердите, що не можна покохати вдруге. А я вам відповім, що якби вони не вчинили такої дурниці — не вкоротили б собі віку, тим самим утративши всяку змогу знову покохати, — то вони видужали б і кохали б знову, завжди, до самісінької смерті. Бо закохані, немов п’яниці. Хто пив — той питиме, хто кохав — той кохатиме. Це справа темпераменту.
За арбітра було взято лікаря, старого паризького лікаря, що оселився на самоті серед полів, і попросили його з’ясувати свою думку.
Якраз він її і не мав.
— Як сказав маркіз, це справа темпераменту. Щодо мене, то я знав кохання, яке тривало п’ятдесят п’ять років, нітрохи не згасаючи з часом, і ввірвалося тільки зі смертю.
Маркіза заплескала в долоні.
— Це прекрасно. Про таке кохання можна лише мріяти І Яке щастя — п’ятдесят п’ять років жити, овіяному таким глибоким і сильним почуттям! Мабуть, щасливець, якого так ревно кохали, благословляв життя!
Лікар усміхнувся:
— Справді, пані, ви не помилились: кохали саме чоловіка. Ви його знаєте, це пан Шуке, містечковий аптекар. Ту жінку ви теж знаєте — це стара плетільниця солом’яних стільців, яка щороку бувала й у замку. Але я розповім докладніше.
Захват жінок підупав, і на їхніх гидливих обличчях було написано «пфе», немов кохання — доля тільки осіб ніжних і значних, єдино гідних викликати інтерес порядного товариства.
Лікар провадив далі:
— Три місяці тому мене покликали до цієї жінки, коли вона вже вмирала. Напередодні вона приїхала возом, який правив їй за домівку і якого тягла шкапа — ви її, напевне, бачили, — а за возом бігли двоє великих чорних собак, її друзі й вартові. Священик був уже там. Вона призначила нас виконавцями заповіту і, щоб нам з’ясувати свою останню волю, розповіла про все своє життя. Я не знаю нічого такою ж мірою незвичайного та гідного жалю.
Батьки її плели солом’яні стільці. Вона ніколи не мала домівки, збудованої на землі.
Зовсім маленькою вона вже мандрувала, обірвана, заво-шивлена, брудна. Звичайно спинялись де-небудь на околиці, край канави. Воза випрягали, кінь пасся; собака спав, поклавши морду на лапи, а дівчина гасала по траві, поки в холодку придорожніх берестів батьки сяк-так лагодили старі стільці з усього села. Не багато розмовляли в цій пересувній оселі. По кількох словах, потрібних, щоб вирішити, кому обходити садиби, вигукуючи відоме: «Лагодимо стільці!» — починали скручувати солому, сидячи поруч або одне проти одного. Коли дитина відходила надто далеко або починала бавитися з якимсь сільським хлопцем, батько сердито відкликав її: «Вернись-но сюди, ледащо!» Оце тільки й було ніжних слів, які вона чула.
Коли дівчинка підросла, стали її посилати збирати сидіння дірявих стільців. Тоді в неї завелися подекуди знайомства з дітворою, але тепер уже батьки її нових друзів грубо кричали на своїх дітей: «Вернись сюди, пустуне 1 Нехай тільки побачу, що ти балакаєш з цими волоцюгами!»
Хлопці часто кидали в неї каміння.
Коли господині давали їй по кілька су, вона їх старанно ховала.
Якось — їй було тоді одинадцять років. — .вона, блукаючи цими краями, побачила за кладовищем маленького Шу-ке — він плакав, бо товариш забрав у нього два ліари. Гі зворушили сльози маленького хазяйського сина, одного з тих дітей, що, на думку знедоленої дівчинки, мали бути завжди веселими й вдоволеними. Вона підійшла ближче і, взнавши причину горя, висипала в руку йому всі свої заощадження, сім су, які він, звичайно, й узяв, витираючи сльози. Тоді, нетямлячись від радості, вона зважилась його поцілувати. Уважно роздивляючись одержані гроші, хлопчисько не пручався. Бачачи, що її не проганяють і не б’ють, вона знову міцно, від щирого серця поцілувала його. Після чого втекла.
Що сталось у цій бідолашній голівці? Може, вона прихилилась до цього опецька тому, що подарувала йому все своє багатство, чи, може, й тому, що віддала йому свій перший ніжний поцілунок? Таємницю кохання однаково оберігають серця і дорослих, і дітей.
Цілі місяці вона марила про цей куток за кладовищем та про хлопця. В надії його побачити знову вона обкрадала батька, уриваючи якийсь гріш то тут, то там, на лагодженні стільців чи купівлі провізії.
Коли вона прийшла знову, маючи в кишені два франки, то змогла тільки мимохіть подивитися на маленького чепурного хлопчика, що сидів за вікном батькової аптеки, поміж червоним бутлем та скляною посудиною з солітером.
Вона ще більше покохала його, захоплена, розчулена, приваблена пишнотою підфарбованої води, апофеозом блискучого кришталю.
Вона зберегла цей незабутній спогад і, зустрівши хлопчика через рік, коли він грався в кульки з товаришами за школою, кинулась на нього, схопила в обійми й стала так шалено цілувати, що він заревів з переляку. Щоб його заспокоїти, вона віддала йому всі свої гроші: три франки й двадцять сантимів, цілий скарб, який він розглядав, витріщивши очі.
Він узяв ті гроші й дозволив пестити себе, скільки їй хотілось.
Протягом чотирьох років вона висипала йому в долоні всі свої заощадження, які він сумлінно ховав у кишеню, дозволяючи за це цілувати себе. Одного разу вона дала йому тридцять су, іншим разом — два франки, ще якось — лише дванадцять су (вона плакала з досади й жалю, та рік був поганий), а останнього разу — п’ять франків, велику круглу монету, і він сміявся задоволений.
Вона думала тільки про нього, а він також з якоюсь нетерплячістю чекав, коли вона повернеться; ледве побачивши* її, біг назустріч, і серце в дівчинки починало кидатися в грудях.
Потім він зник, його віддали до колежу. Про це вона дізналася, хитро розпитавши. Далі, вдавшись до тонкої дипломатії, почала просити батьків, щоб ті змінили свій маршрут і приїхали сюди під час канікул. їй пощастило досягти свого аж через рік. Отже, вона не бачила його два роки й ледве впізнала його, так він змінився, виріс, покращав і став такий показний у своєму мундирі з золотими гудзиками. Він удав,
