Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
То чого ж ви одружуєтеся з дочкою графа? — запитав Джеймс.
Любий мій, леді Джейн не винна, що вона значного роду, — дипломатично відповів Пітт. — Вона не може змінити своє походження. А крім того, ти ж знаєш, що я торі.
О, щодо цього, то давньої крові ні з чим не можна порівняти, — сказав Джеймс— Ні, ні з чим, хай йому біс! Я не з ваших радикалів, я знаю, що таке джентльмен.
Гляньте на веслярів під час змагань або на боксерів. Чи на собак-щуроловів — хто в них виграє? Той, у кого шляхетна кров. Принесіть ще портвейну, Боулсе, поки я видудлю цю пляшку. То що я казав? — Щось про собак-щуроловів, — нагадав Пітт, подаючи кузенові пляшку, щоб той «видудлив» її до кінця.
Хіба про ловлю щурів? А ви, Пітте, любите цей спорт? Хочете побачити собаку, що їх гарно ловить? Якщо хочете, ходімо зі мною до Тома Кордюроя на Касл-стріт, і я покажу вам такого бультер’єра… Тю, хай йому біс! — похопився Джеймс і зареготав з власної дурості.— Та вас же не цікавлять ні собаки, ні щурі, що мені приверзлося! Ви, мабуть, не відрізните собаку від качки! — Не відрізню, ти вгадав, — мовив Пітт ще ласкавіше. — Ти щось казав про кров і про ті переваги, які дає людям шляхетне походження. А от і нова пляшка.
Кров щось та важить, — мовив. Джеймс, ковтаючи портвейн. — Так, порода, сер, — це все, і в конях, і в собаках, і в людях. Ось минулого семестру, перед тим, як мене тимчасово виключили з університету… тобто перед тим, як я захворів на кір, ха-ха-ха! — я і Рінгвуд із Крайст-Черча, Боб Рінгвуд, син лорда Сінкбарза, пили пиво у бленгеймському «Дзвоні», коли це весляр із Бенбері запропонував будь-котрому з нас поборотися з ним за кухоль пуншу. Я не міг, у мене рука була перев’язана, я навіть не годен був скинути сюртук. Проклята кобила впала разом зі мною за два дні перед тим, коли я їздив у Ебінгдон, і я думав, що рука зламана. Отож, сер, я не міг з ним позмагатися, а Боб відразу скинув сюртук і…
три хвилини молотив бенберійця й поклав його за чотири раунди. Господи, як той упав, сер! А чому так вийшло? Усе кров.
Ти щось не п’єш, Джеймсе, — нагадав йому колишній аташе. — Коли я вчився в Оксфорді, чоловіки швидше спорожняли пляшку, ніж, бачу, теперішня молодь.
Еге-е — мовив Джеймс, підносячи йому до носа кулака і п’яно підморгуючи. — Без жартів, друже! Хочете мене випробувати? Загнати мене? Я не дамся! In vino Veritas, друже. Mars, Bacchus, Appollo virorum, еге ж? Хотів би я, щоб тітка послала трохи цього вина моєму предкові… пречудове питво! — А ти попроси її,— порадив йому Макіавеллі.— Або надолужуй тут. Як каже бард: «Nunc vino pellite curas, Cras ingens iterabimus aequor», — і, процитувавши ці рядки з виглядом парламентського оратора, прихильник Бахуса й собі випив наперсток вина з таким виглядом, паче щодня пив його, як воду.
Коли в пасторському домі відкорковували після обіду пляшку портвейну, дівчата отримували по чарочці наливки з порічок, місіс Б’ют випивала чарочку портвейну, а чесний Джеймс, звичайно, дві; а що батько насуплювався, як він зазіхав на третю, добрий син здебільшого утримувався й надолужував наливкою або джином з водою тайкома в конюшні, втішаючись ним у товаристві конюха і своєї люльки. В Оксфорді кількість вина йому ніхто не обмежував, але воно було поганої якості; коли ж у тітчиному домі з’єдналися кількість і якість, Джеймс показав, що він справді може віддати йому належне, і не потребував заохочень кузена спорожнити другу пляшку, яку приніс містер Боулс.
Та коли настала пора пити каву й повертатися до жінок, яких юний джентльмен дуже боявся, його покинула приємна щирість, він замкнувся в своїй звичайній похмурій мовчазності, цілий вечір відповідав тільки «так» і «ні», похмуро блимав очима на леді Джейн і перекинув чашку з кавою.
Хоч він і не розмовляв, зате безсоромно позіхав і своєю присутністю всіх пригнічував під час скромних розваг того вечора; міс Кроулі і леді Джейн, що грали в пікет, та міс Брігс із своїм шитвом відчували, що він дивиться на них посоловілими очима, і їм робилося ніяково від того п’яного погляду.
Він, здається, дуже мовчазний, незграбний і несміливий хлопець, — сказала міс Кроулі Піттові.
У чоловічому товаристві він говіркіший, ніж у жіночому, — сухо відповів Макіавеллі, мабуть, трохи розчарований, що портвейн не заставив Джеймса сказати ще щось.
Першу половину другого ранку Джеймс просидів над листом до матері, в якому захоплено описував, як його прийняла міс Кроулі. Та він не передчував, яке лихо принесе йому цей день і яким коротким виявиться його щастя. Ввечері, напередодні його появи в тітки, в заїзді «Герб Тома Крібба» сталась одна подія, про яку Джеймс зовсім забув, дріб’язкова, але фатальна подія. Власне, вийшло ось що: Джім мав щедру натуру і за чаркою ставав особливо гостинним. Того вечора він пригощав «Улюбленця Татбері» й «Роттінгдінського Бійця» разом з їхніми друзями і два чи три рази замовляв джин, тому Джеймсові Кроулі записали в рахунок аж вісімнадцять склянок цього питва, по вісім пенсів за склянку. Звичайно, не сума тих пенсів, а кількість джину виявилась фатальною для репутації бідолашного Джеймса, коли тітка послала свого дворецького, містера Боулса,
