Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Цього разу з шістдесяти восьми козаків, що приїхали сюди, в степу лишилося навіки сімнадцять. Решта верталася на Січ. Разом з ними від’їжджав і Сироватка. Все нужденне майно прикопав над Волошкою, кугу забив, човна затопив у березі. Забрав свого коня на залозі, світло — бурого Савура, й вирушив у путь. Одначе дорога йому лягала не на Запорожжя. Од козаків, що приїхали на заміну, дізнався, що Лавріна на Січі немає, — поїхав з партією, яка пішла під Ладижин, і не вернувся. Козаки оповіли про тяжкі утарчки під Ладижином, страшну налогу турчина, гибіль та полон його захисників. Проте хтось пригадав, що чув од когось, а той ще од когось, здається, од козака Кайдана, нібито Лаврін з того пекла вирвався. Але чого не приїхав у Січ, козак сказати не міг. Мокій весь вечір просидів у самотині в степу під валом форпосту, а тоді вирішив податися в розшуки Лавріна. Й хоч як його розраювали запорожці, не здався. Сироватка вже коли щось вимірковував, од того не одступався й замірів своїх не міняв.
Шлях йому випав довгий і важкий. Поминувши Дике Поле, їхав розруйнованим краєм, сплюндрованим турками й татарами, біда чигала на нього звідусюди, й тільки Мокієва сторожкість, звичка ходити по краю небезпеки, вміння заховатися, а ще, може, нужденність рятували його од татарського аркана та розбійницького ножа. Пробишацьких ватаг по лісах та яругах на той час блукало не менше, ніж татарських. Сироватку вжахнув поруйнований Ладижин, у щирий смуток вкинув вигляд спалених слобід та сіл. Біліли на згарищах димарі, чорніли пожухлі сади, сивий попіл замітав подвір’я, застеляв колись веселі вигони, дороги. Сироватці здавалося, що й на його душі осівся той попіл. Ще більша туга огортала козака від того, що не міг одшукати бодай найменшого Лаврінового сліду. Жодної чутки, жодної звістки. Та й те ще: людей йому стрічалося мало — ховалися по лісах та глинищах, вони здебільшого самі розшукували своїх братів, сестер, батьків та дружин. Тільки й дознав, що всіх, кого турки та татари тут запопали, гнали на Стіну, а вже там розшеретовували: кого в Стамбул, кого в Бахчисарай, кого на галери.
Сироватка добувся до Стіни — неподалік од старовинного містечка Сороки, що по той бік Дністра, звідки турчин розпочинав свої походи в українські та ляські землі. Сироватчин кінь підбився, погубив підкови, розбив копита, а сам Сироватка стомився тілом і духом. Одяг його пошарпався й геть розпалися чоботи. На лівому тріснув задник і відпав закаблук, а на правому — вся підошва, на нозі теліпався тільки ошматок низької халявки та того, що колись було передком. Сімнадцять літ проносив чоботи козак, латка лягала на латку, а поверх тих — ще латка з шевра, хрому, юхти, так що вже цілий табун товару слугував його ногам. Мокій би й зараз сам полагодив чоботи, але не мав чим — усе прикопав у ямі над Волошкою. Їхати далі було нікуди. Сироватка напитав у посаді біля Стіни шевця і впросився до нього на два тижні. За ремонт чобіт (брався полагодити їх сам), сякий — такий харч та корм для Савура мав скосити нежар у долинці, змолотити півтори копи жита й допомагати по чоботарству. Мокій сподівався тим часом поїздити по ближніх селах та розпитати про Лавріна. Якщо не погинув, десь же він має бути. Бо чого прибився в Ладижин, коли його туди не посилали? Кайдан розповідав, що Лаврін увесь час кудись поривався.
Стіна і вся волость поплюндровані менше, ніж сусідні. Вони перебували під владою Дорошенка, той тримався спілки з турчином, і місто приступом не брали. Правда, турчин трохи поруйнував його минулого літа, коли плюндрував Кам’янець; розгнівавний відважною обороною, наказав вимостити вулиці Кам’янця іконами та хоругвами й проїхав по них конем до церкви. По тому наказав брати приступом Стіну, яка ще раніше здалася на його милість.
Хата шевця Омеляна Шкути, сумирного клишоногого чоловічка в порваному єврейському лейбику з довгими — предовгими рукавами та підіткнутими під мотузяний пасок полами, стояла на самому кінці посаду — друга од краю, при битій дорозі. Сироватка просився до нього ще й тому, щоб бачити проїжджий люд: од дороги її оступав тільки низенький трухлявий тинок. Видно було з — за тину, видно було й через тин. Господарство в шевця — нужденне, як і сам швець. Стара хата з перекошеними віконцями, повітка, плетений лісяний хлів — увесь Шкутин статок. Під повіткою — віз, коня забрали татари. У хліві — телиця й дві курки. Телиця — надія всієї родини. А родина величенька: стара мати, жінка, четверо дітей, найстаршій дівчинці — дванадцять років. Вони ховали рябу телицю за просяною соломою й вельми потерпали, аби її не забрали татари. Щоправда, їхній гетьман — ханів приятель — обіцяв усім мирне й негибільне життя, одначе вельми ненадійною була та обіцянка. Міський уряд, до якого зверталися зі скаргами на татар стінчани та околишні селяни, тримався їхньої сторони, проте нічим не міг зарадити.
Старости тільки вдавали, що розшукують кривдників. Не завжди допомагали навіть турецькі охоронні ярлики. Отож швець та його жінка (як і всі інші люди) покладалися на свій сховок, а не на стоптане копитами татарських коней право.
Мокій допомагав шевцеві, а також навідувався в Стіну, тинявся по базару, розшукував тих, хто обороняв Ладижин і хто його оступав, найпаче — запорожців. Але їх у цьому краї не стрічалося. А тим часом приглядався до міських порядків, до ворожого війська — знадобиться, коли повернеться на Січ. Проїжджають татари. Гордовиті, поважні — адже під копитами їхніх коней чужа скорена земля. Чимось не схожі на татар — коні високі, й на декому українські кожухи. Несамохіть стискається
