Шпигунка - Пауло Коельо

Інстинктивно моя рука торкнулася місця в сумочці, де лежали насінини, які мама дала мені перед смертю. Я завжди носила їх із собою.

— Тож коли жінку чи чоловіка кидає кохана людина, вони концентруються тільки на власному болю. Ніхто не питає, що відбувається з іншим. Чи буде ця людина теж страждати, бо обрала для себе залишитися із сім’єю через суспільний тиск, знехтувавши своїми почуттями? Щоночі вони змушені лягати до своїх ліжок, але не можуть заснути одразу, почуваються збентеженими та заблудлими й деколи думають, що зробили помилку. Іншими вечорами вони почуваються впевненими в тому, що це їхня доля — захищати свої сім’ї та дітей. Але час не на їхньому боці: що далі від моменту розставання, то чистішими є згадки про складні моменти; вони перетворюються тільки на сум за тим втраченим раєм.

Він більше не може собі допомогти. Він стає чужою людиною, здається зайнятим увесь робочий тиждень, а на вихідні приходить на Марсове поле грати в кульки з друзями, поки його діти задовольняються морозивом, а дружина розгублено дивиться, як дефілюють перед нею в елегантних сукнях. Не буде достатньо сильного вітру, щоб вітрильник змінив напрямок руху, і він залишиться в порту, насмілившись плавати тільки в стоячій воді. Страждають усі: ті, хто йде, ті, хто залишається, сім’ї й діти. Але ніхто вже не може нічого змінити.

Мадам Гіме невідривно дивилася на нещодавно висаджену траву в центрі саду. Вона вдавала, що «витерпіла» мої слова, але знала, що насправді я розворушила її рану, і та знову почала кровити. Невдовзі вона піднялася й запропонувала повертатися: її слуги вже мали готувати вечерю. Один перспективний художник, уже досить відомий і важливий, хотів відвідати музей зі своїми друзями, а потім продовжити вечір у своїй галереї, де мав намір показати деякі картини.

— Ясно, що він намагатиметься щось мені продати. Я ж хочу познайомитися з різними людьми, вийти у світ, який достатньо вивчила і який уже починає мені набридати.

Ми неспішно прогулювалися. Перш ніж знову перейти міст у напрямку до Трокадеро, вона запропонувала приєднатися до них. Я погодилась, але додала, що залишила в готелі вечірню сукню і, можливо, вона не пасує до сьогоднішньої події.

Насправді я не мала вечірньої сукні, яка хоч трохи була б такою ж елегантною й гарною, як сукні «для прогулянок у парку» на жінках, з якими ми перетиналися. «Готель» теж був метафорою пансіону, у якому я мешкала вже два місяці. Лише там дозволяли приводити «гостей» до кімнати.

Але жінки здатні розуміти одна одну без слів.

— Я позичу вам сукню на сьогоднішній вечір, якщо бажаєте. У мене їх набагато більше, ніж встигаю носити.

Я пристала на пропозицію з усмішкою, і ми попрямували до її дому. Коли не знаємо, куди життя нас веде, — не загубимося.

Це Пабло Пікассо, — художник, про якого я говорила, і він від моменту знайомства просто забув про решту гостей і постійно намагався зачепити мене для розмови. Він захоплювався моєю красою, просив йому позувати, кликав поїхати до Малаги й провести тиждень там, подалі від паризького божевілля. Він мав одну-єдину мету, і її не треба було озвучувати: затягти мене в ліжко.

Цей негарний, невихований чоловік із витрішкуватими очима завдав мені дуже багато клопоту. Він вважав себе найкращим. Друзі його були набагато цікавішими, включно з італійцем Амадео Модільяні, який здавався благороднішим й елегантнішим. Будь-якої миті він пробував завести розмову про що завгодно. Щоразу, коли Пабло завершував свої нескінченні незрозумілі доповіді щодо революцій у мистецтві, я поверталася до Модільяні, і це, здавалося, розлючувало іспанця.

— А чим ви займаєтеся? — поцікавився Амадео.

Я пояснила, що присвятила себе священним танцям племен Яви. Мені здалося, що він не зовсім зрозумів, але, оскільки мав гарне виховання, заговорив про важливість очей під час танцю. Його зачаровували очі, і тому, коли іноді приходив до театру, він майже не звертав уваги на рухи тіла, а концентрувався на мові очей.

— Сподіваюся, те саме відбувається у священних танцях Яви, оскільки я нічого не знаю про них. Знаю лише, що на Сході вміють утримувати тіло абсолютно нерухомим, концентруючи в очах усю силу того, що хочуть висловити.

Оскільки я не знала точної відповіді, то просто загадково похитала головою, щоб це могло означати і так, і ні залежно від його інтерпретації. Упродовж усієї розмови Пікассо переривав нас своїми теоріями, та елегантний і вихований Амадео вмів зачекати й потім повернутися до нашої теми.

— Чи можу я дати вам пораду? — запитав, коли вечеря наближалася до завершення й ми всі готувалися йти до студії іспанця.

Я кивнула.

— Точно знайте, чого ви хочете, і пробуйте досягти більшого, ніж очікуєте від себе. Удосконалюйте свої танці, багато тренуйтесь і ставте амбітні цілі, яких важко досягти. Це і є місією артиста: виходити за власні межі. Артист, який бажає малого й досягає цього, зазнає невдачі в житті.

Студія іспанця була недалеко, і ми дійшли туди пішки. Там я побачила речі, котрі засліплювали, і речі, які просто зненавиділа. Але хіба ж це не є людською суттю? Іти від однієї протилежності до іншої, оминаючи середину? Щоб спровокувати його, я зупинилася навпроти однієї з картин і запитала, навіщо впиратися і все ускладнювати.

— Я витратив чотири роки, аби навчитися малювати, як майстри Ренесансу, але вчуся ціле життя, щоб знову малювати, як дитина. У цьому і є справжній секрет на картині, яку намалювала дитина. Те, що ви бачите, може здаватися дитячим, але це і є найважливішим у мистецтві.

Відповідь, безсумнівно, була блискучою, але я не змогла повернути час назад і наново вподобати його. На той час Модільяні вже пішов, мадам Гіме недвозначно сигналізувала про свою втому, хоча й добре трималася, а Пікассо почувався незручно через ревнощі своєї дівчини Фернанде.

Я пояснила, що вже пізно, і всі розійшлися. З Амадео й Пабло ми більше ніколи не бачилися. Дізналася лише, що Фернанде вирішила його покинути, але мені не пояснили причину такого її рішення. Ми з нею знову зустрілися тільки раз кілька років по тому, коли вона працювала продавчинею в антикварній крамниці. Вона мене не впізнала, я також вдала, що не впізнаю її. Так ця жінка теж зникла з мого життя.

Усі наступні роки я дивилася лише на сонце й забувала про грози. Їх було мало, але зараз, коли я згадую, вони здаються нескінченними. Я дозволила собі захоплюватися красою троянд і не звертала уваги на шипи. Адвокат, який