Шпигунка - Пауло Коельо
Стриптиз уже існував і був дозволений законом з кінця минулого століття, але його завжди вважали простою демонстрацією плоті. Я перетворила цей гротескний спектакль на мистецтво. Коли стриптиз заборонили, я могла продовжувати свої вистави, оскільки вони були в межах закону і я була далекою від вульгарності інших жінок, які роздягалися на публіці. Серед відвідувачів моїх вистав були композитори (Пуччіні та Массне), посли (фон Клюнт і Антоніу Гувеа), магнати на кшталт барона Ротшильда й Гастона Меньє. Я насилу повірила, що зараз, на момент написання цих рядків, ніхто з них і пальцем не поворухнув, аби звільнити мене. Врешті несправедливо звинувачений капітан Дрейфус не повертається з острова Диявола?
Багато хто буде наводити докази: він невинен! Так, але я теж невинна. Не існує жодного конкретного доказу проти мене, крім того, що я звикла розхвалювати себе для підвищення власної важливості, коли вирішила покінчити з танцями, хоч і була визначною танцівницею. Якби це було не так, мене б не представляв найвідоміший агент сучасності месьє Астрюк, який репрезентував і великих російських талантів.
Астрюк майже домовився, щоб я танцювала з Ніжинським у «Ла Скала» в Мілані. Але агент (і коханець) танцівника вирішив, що я важка, темпераментна й нестерпна людина, а тому, посміхаючись, повідомив, що я повинна показувати своє мистецтво сама, без жодної допомоги італійської преси чи директорів театру. Після таких слів частина моєї душі померла. Я знала, що старію й що невдовзі вже не матиму такої гнучкості та легкості. А серйозні газети, котрі спочатку звеличували, тепер відверталися від мене.
А наслідувачі? Повсюди з’являлися листівки з написами на кшталт «наступниця Мата Харі». Усе, що вони робили, — це гротескно трусили тілом і зривали одяг без жодного мистецтва й натхнення.
Я не можу скаржитися на Астрюка, хоча наразі останнє, що я хотіла б побачити, — це його ім’я поряд із моїм. Він з’явився за кілька днів після серії благодійних вистав, організованих для збирання коштів для допомоги пораненим російським солдатам. Якщо чесно, я не вірила, що всі гроші, отримані від продажу квитків за ціною золота впродовж не одного місяця, були справді передані на поле битви в Тихому океані, де японці давали прочухана царським солдатам. Але, попри те, це були перші вистави після музею Гіме, і результати всіх задовольнили: я зацікавила ще більше людей своєю роботою, мадам Кіреєвська наповнила свою скарбничку, віддавши мені частину грошей, а аристократи думали, що жертвували на добру справу. І всі, абсолютно всі мали можливість побачити красиву голу жінку, і це ні в кого не викликало зніяковіння.
Астрюк допоміг мені знайти готель, гідний моєї дедалі більшої слави, і уклав контракти по всьому Парижу. Він організував мій виступ у найважливішому концертному залі сьогодення — «Олімпії». Син бельгійського рабина, Астрюк був здатен поставити все, що мав, на зовсім невідомих людей, які тепер стали іконами сучасності, наприклад Карузо й Рубінштейн. Моментально він відкрив для мене світ. Завдяки йому я повністю змінила свою поведінку, почала заробляти більше грошей, ніж могла собі уявити; я з’являлася на основних сценах міста й нарешті дозволила собі розкіш, яку цінувала найбільше за все у світі, — моду.
Я не знаю, скільки витрачала, бо Астрюк говорив, що запитувати про ціну — це ознака поганого смаку.
— Виберіть і замовте доставку в готель, де живете, а я залагоджу всі інші питання.
Зараз, пишучи ці рядки, я питаю себе, чи залишилася йому частина грошей.
Але я так більше не можу. Більше не можу тримати цю гіркоту в серці, адже якщо звідсіля вийду (а я й досі вірю, що так і буде, бо це просто неможливо — бути покинутою цілим світом), то мені виповниться сорок один рік, а я ще хочу мати право на щастя. Я сильно погладшала й навряд чи зможу повернутися до танців, але у світі існують й інші речі.
Мені краще думати про Астрюка як про людину, яка ризикнула багатством, щоб збудувати театр і відкрити його показом балету «Весна священна» — твору зовсім невідомого російського композитора, чиє ім’я я так і не змогла запам’ятати, бо захопилася цим ідіотом Ніжинським, який імітував сцену мастурбації з мого першого виступу в Парижі.
Мені краще згадувати Астрюка як людину, яка одного разу запросила мене сісти в поїзд та поїхати до Нормандії, адже напередодні ми обоє говорили про ностальгію за морем, якого давно не бачили. На той момент ми працювали разом уже практично п’ять років.
Там ми сіли на пляжі, майже не розмовляючи, аж поки я дістала із сумки газетну шпальту й передала йому для прочитання.
«Занепад Мата Харі: багато ексгібіціонізму й мало таланту» — так звучав заголовок статті.
— Це опублікували сьогодні, — промовила я.
Поки він читав, я піднялася, підійшла до краю води й підібрала кілька камінців.
— Хай що ти думаєш, а з мене досить. Я віддалилася від своїх мрій і вже навіть віддалено не є людиною, котру сама ж вигадала.
— Як це? — здивовано спитав Астрюк. — Я представляю лише найкращих артистів, і ти серед них. Хіба може проста критика від когось, хто не здатен написати нічого гідного, похитнути тебе?
— Ні. Але це перше, що я читаю про себе за стільки часу. Я швидко зникаю з театрів і преси. Люди вважають мене тільки повією, котра роздягається на публіці й видає це за мистецьку виставу.
Астрюк піднявся й підійшов до мене. Він також підняв кілька камінців із землі й кинув у воду подалі від берега.
— Я не репрезентую повій, бо це звело б нанівець мою кар’єру. Насправді я вже мусив давати пояснення одному чи двом посередникам, які побачили картку Мата Харі в моєму офісі. І знаєш, що я казав? Те, що ти робиш, — показ шумерського міфу, у якому богиня Інанна йде до забороненого світу. Вона має проминути сім дверей, біля кожної з яких стоїть страж. Для оплати за прохід вона мусить зняти весь одяг. Видатний англійський письменник, засланий до Парижа, де й
