На краю ненависті - Уляна Пас

Я сиджу просто на траві і роблю кілька фото, а тоді ховаю апарат у чохол. Іван поряд, мовчки слідкує за кожним моїм рухом. Зовсім не вчасно в голову починають лізти ранкові слова мами про хлопця - і вся ця романтична атмосфера навколо змушує мене напружитись. 

- Не розкажеш, чому розійшовся з Каріною? - повертаюся у бік хлопця і сподіваюся почути відповідь.  

- Навіщо тобі це? Своїми відносинами з чоловіками ти зі мною не ділишся, - Іван миттєво замикається у собі, і це мені сильно не подобається. 

- Тому що у мене немає ніяких відносин, - бурчу. - Який чоловік захоче, щоб його дівчина в одну мить зривалася з місця і кудись летіла? 

- Той, що кохає, - абсолютно серйозно відповідає хлопець і подається вперед. Так близько, що мені добре видно зелень його очей. - Хлопець, що кохатиме, не дасть тобі зриватися з місця. А, можливо, закохавшись, ти й сама не захочеш кудись летіти. 

- Можливо, - не беруся сперечатися. - Тільки проблема в тому, що я поки що не зустріла такого чоловіка. І не факт, що зустріну. Навіть не знаю, хто готовий витримати мій жахливий характер. 

- У тебе не жахливий характер, - відповідає. Я намагалася перевести усе в жарт, та для Івана усе це, схоже, абсолютно серйозно. - Просто ти особлива. Я б навіть сказав… одна на мільйон. 

- Ого! А ти романтик, - хмикаю, а всередині усе стискається. Погляд хлопця зовсім мені не подобається, адже він дійсно закоханий. Шкода, що окрім збентеження я більше нічого не відчуваю. Хоча ні, є ще страх...  

Я боюся втратити його як друга і мені соромно через те, що він страждає. Тільки от вдіяти я нічого не можу, адже не кохаю його.

- Потрібно повертатися. Сьогодні Альбіна приїде на вечерю, - піднімаюся на ноги та розправляю сукню. Мені незручно після цієї розмови, і це дратує.  

- Добре. Поїхали. 

Назад повертаємося у мовчанні. Я точно не хочу, щоб між нами були оці стіни з недомовленостей, але поки що не знаю, як їх зруйнувати.  

Зупинивши автомобіль перед воротами, повертаюся в бік хлопця. Він мовчки дивиться перед собою, наче збирається з думками. 

- Ваню... - встигаю лише рота відкрити, коли він різко подається вперед і цілує мене в губи. 

Від шоку навіть забуваю, що треба його відштовхнути. Просто сиджу наче ідіотка і не знаю, що робити далі. Минає кілька секунд - і світло фар від машини, що їде у наш бік, засліплює нас обох. Іван відривається від мене й хмуро дивиться у вікно, намагаючись зрозуміти, хто ж це такий. 

Я ж повільно повертаюся в реальність і намагаюся не думати про те, що сталося мить тому. Тим часом машина, що засліпила нас, зупиняється перед автомобілем Івана і фари гаснуть. На щастя, вулиця освітлюється дуже добре, тому я одразу бачу знайомий автомобіль.  

- А це ще хто такий? - незадоволено бурчить Іван. 

- Мій кошмар! - зітхаю тихо і помічаю, як двері з боку водія відчиняються.  

Ян Золотов виходить на вулицю і, обійшовши авто, відчиняє двері з боку  пасажира. Ну нічого собі! А я і не знала, що він такий джентльмен! Коли на вулицю виходить Альбіна, мої найгірші здогадки підтверджуються. Сестра сяє, наче зірка, і навіть Ян сьогодні по-особливому гарний. Темні штани, світла сорочка та піджак до божевілля йому пасують. Разом з Альбіною вони виглядають ідеальною парою.  

- Ти не збираєшся виходити? -  здивовано  питає Іван. Схоже, він не розуміє, чому я продовжую сидіти в салоні.  

Доводиться зібрати докупи останні сили, адже я ще не відійшла від поцілунку, а тут нове потрясіння. І чому мені здається, що Золотов заявився сюди, щоб мене позлити? Він же точно не має наміру одружуватись з Альбіною.  

Минає ще мить - і я все-таки покидаю салон автомобіля. Ваня робить те ж саме, і коли ми опиняємося на вулиці, одразу ловлю на собі прямий погляд Яна.  

- Привіт, Амінко! - радісно кричить сестра й обіймає мене. - А я і не знала, що ви з Іваном... 

- Я думала, що ти будеш сама, - бурчу і навмисне зупиняю її на пів слові. Вони з Золотовим точно бачили цей поцілунок і тепер запитань не уникнути.  

- Ти не рада мене бачити, крихітко? - подає голос клятий блондин, а мене мало не верне від його звернення. 

- Вона тобі не крихітка! - несподівано на мій захист стає Іван, і це дивно. Спочатку поцілунок, тепер це. 

- Оу, а це у нас хто? - Ян явно знущається, тільки от Ваня цього не розуміє. - Захисник? Не думаю, що цій дивній особі він потрібен.  

Ваня стискає кулаки, і я розумію, що зараз буде бійка. І чому ці двоє, ще не познайомившись, уже стали ворогами? І лише Альбіна стоїть, наче вкопана, й плескає своїми величезними віями. Схоже, її не хвилює те, що наречений погано ставиться до сестри та її друга. Напевно, вона лише за Золотова і хвилюється.  

Так, інколи кохання буває сліпим.