На краю ненависті - Уляна Пас

- Сік, якщо можна. 

- Ні, ні! - втручається Ян, котрий продовжує стежити за мною.  - Сьогодні у мене свято і сік ми пити не будемо. Давай краще шампанського, крихітко. 

Мене мало не верне від його «крихітки». Ян явно п’яний, і я розумію, що це лише початок.  

- Я не буду пити! - дивлюся лише на нього і готуюся вбити одним лише поглядом.  

- Янчик, Аміна приїхала мотоциклом. Їй не варто пити за кермом, - втручається Альбіна й проводить своїми довгими нігтями по грудях чоловіка.  

- У тебе є мотоцикл? - здивовано питає Рита.  

Знаю, що подібні теми цікавлять усіх, тому градус напруги трохи спадає і про тему алкоголю усі забувають. Тобто, майже усі... 

Поки Рита розпитує мене про байк, гості встигають випити ще кілька разів. Альбіна також не відстає, і це не сильно мені подобається. Звісно ж, говорити про це просто зараз я не буду, та пізніше точно зачеплю цю тему.  

Минає не менше години, коли усі починають вставати та розходитись хто куди. Альбіна плавно переміщується на коліна до Яна, а всі інші йдуть танцювати або ж по своїх справах.  

Мені варто попрощатися з сестрою, але наближатися до цієї пари не хочу. Саме тому разом з Ритою і Єгором спускаюся на перший поверх, потім у коридор. 

- Рито, можеш передати Альбіні, що я поїхала додому? - питаю, коли зупиняємося біля входу в туалет.  

- Так швидко? - хмуриться. - Мені приємна твоя компанія. 

- А мені твоя, - щиро відповідаю. - Якщо захочеш, ми ще обов’язково зустрінемося. Тільки в іншому місці. 

- Чудово! 

Ми обмінюємося номерами телефонів і прощаємось. Опинившись на вулиці, обіймаю себе руками, тому що нічне повітря доволі прохолодне. Наблизившись до байка, знімаю туфлі й одягаю кросівки. Уже уявляю тепле ліжечко перед очима, коли абсолютно несподівано  хтось хапає мене руками за талію зі спини. 

Скрикую і відсахуюсь, заледве втримавшись на ногах. Ну, звісно, і кого я думала там побачити? Клятий Золотов стоїть позаду мого байка, п’яний як чіп і широко усміхається.  

- Ти ідіот! - кричу щосили. Чорт, як же він мене налякав. 

- Та ні, - хмикає і, похитуючись в різні боки, обходить мій мотоцикл, - погодься, що я заслуговую на цю маленьку долю помсти. Ти б бачила зараз своє обличчя. Уже не така бойова, крихітко? 

- Ти нариваєшся, придурок! - стискаю руки в кулаки, готова накинутись на цього ідіота. Мене мало хвилює те, що він п’яний і напевне не надто добре контролює власні слова. Себе ображати я не дам! Особливо йому! 

- Та невже? - він зупиняється просто переді мною і ховає руки в кишені джинсів. Дивно, але навіть зараз, п’яний як чіп, він неймовірно гарний. Шкода лише, що під цією красою ховається таке гниле нутро. - І що ти зробиш? Знову будеш битися? 

- Просто дай мені спокій! І моїй сестрі також! Видно, що ти її не кохаєш! - сама не розумію, навіщо починаю говорити про Альбіну. Все-таки вона не маленька і сама вирішить як жити.   

 - З чого ти це взяла? -  так щиро дивується, що на мить я починаю сумніватися у власних висновках. - Альбіна - чудова дівчина, на відміну від власної сестри.  

Фиркаю, тому що цей чоловік для мене як відкрита книга. Черговий багатій, котрий думає, що світ крутиться лише навколо нього.  

- Окей! Це твоє право так думати. Просто не ображай її. І якщо не кохаєш, не варто мучити. 

Якоїсь миті мені просто набридає ця безглузда розмова. Намагаюся обійти чоловіка й нарешті поїхати додому, але несподівано він хапає мене за руку та притягує до себе.  

Завмираю в його обіймах і не розумію, що робити далі. Він так близько, що відчуваю його подих у себе на обличчі. І не лише це... Інша його рука впевнено пробирається під туніку.  

Саме це і стає для мене спусковим механізмом. Знаю, що бити чоловіка в одне й те ж місце та ще й вдруге за день якось неправильно, але Золотов на це заслужив. Б’ю коліном так, що чоловік згинається навпіл і видихає повітря крізь зуби. 

- Сука! - шипить і намагається не впасти. Я ж тим часом нарешті сідаю на байк й одягаю шолом. Підіймаю скло, щоб краще бачити цього нещасного, який готовий вбити мене поглядом. 

- Дуже сподіваюся, що це була наша остання зустріч. Краще не трапляйся мені на шляху. Цілішим будеш. 

Опускаю скло та покидаю стоянку. Всередині все ще вихор емоцій, тому доводиться пришвидшити свого залізного звіра, щоб з голови усе вилетіло. Я дійсно сподівалася на те, що з Золотовим ми більше не побачимося. 

Але надії мої не йшли в ряд з реальністю, адже цей тип - хлопець моєї сестри, і хочу я цього чи ні, зустрітися нам все-таки доведеться.