Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк
Така була їхня ПРОЩА. Колись вони аж у Київ ходили на прощу, тепер — через межу — до панства Віців… З великого жалю…
Справа в тім, що панич Віцьо й панна Аґнежка мало того, що належали до дрібної, збіднілої шляхти, так ще й осиротіли дрібними дітьми. Над малими сиротами зглянувся їхній трохи багатший родич — наш сільський пан і привіз у свій фільварок, де вони росли на правах бідних родичів, доки не доросли до управляючого й економки, а коли зовсім зістарілись, збудував Віцям хату через межу з обійстям моїх діда Омелька й баби Тетяни. Під час революції пан утік до Парижу, а дід Віцьо з бабаю Віцихою зосталися доживати віку на Україні… під патронатом моїх баби Тетяни.
Так мої баба стали панським попечителем. Однак це не завадило їм бути революціонеркою, тим паче, що скоро в село повернувся з фронту Омелян Сергійович — з вошима й казками в голові про грядущий рай, де все буде спільне і всі будуть рівні.
Та все-таки, на мою думку, баба повірили більшовикам радше, як “Мать” Горького, — через своїх старших синів, Олексу й Тимофія, яких попервах забрали добровольцями в Червону Армію, а далі — аж у Москву, в школу червоних командирів. А щоб хлопців звідти не вигнали, однією з перших у колгосп вступили.
А що їм було вступати, сільському пролетарію?! Нести півня під пахвою до спільного котла — не череду гнати! Як от Наталка Біликова зі своїм Кирилом: сама худобу жене, а Кирило слідом на возі, запряженому волами, реманент везе в колгосп здавати. А сам такий печальний, наче їде здаватися Антанті.
Отак вони й здибалися по дорозі в колгосп, мої майбутні баби, ще не відаючи що мною породичаються. Одна — з півнем під пахвою — дякувати за своїх дітей більшовикам. Друга — рятувати своїх дітей від Сибіру — коровами-волами, що в придане від батька Пократа, хазяїна на все село, отримала та зі своїм Кирилом Дмитровичем нажила.
На вступ моєї баби Наталки в колгосп зглядався, будуть розказувати потому мої баба Тетяна, — увесь народ. Бідні — дивувалися, а рівня, міцні хазяї, плювалися: чого це вони, поперед громади — в пекло?
Але мої баба Наталка знали, що робили. Мине небагато часу, як у хід підуть зі скринь кованих-мальованих кожухи, свитки, хустки, чоботи, сувої полотна — за кухлик муки, за горщик круп, за мірку кукурудзи… Вчорашні товаришки моєї мами, дочки комнезамівські, ходитимуть у приданому моєї мами, як пави. Зате в маминій сім’ї, дякуючи бабі Наталці, ніхто не вмре від голоду, і в Сибір не поїде.
— Добро — наживне. Наживемо, як живі будемо, — казали мої баба Наталка, научаючи дітей, як треба душу берегти…
Якось, приїхавши з дітьми в село на початку 90-х минулого вже століття, коли почалося разом з демократією наше національне відродження, застала в хаті тітки Вери сусідку — зав’язану в старовинну ясно-жовту із золотими пасами і гірляндами предивних квітів по берегах, велику шерстяну хустку. Небайдужа до аксесуарів традиційного українського одягу, поцікавилась:
— Де ви, тітко, таку гарну хустку взяли?
Сусідка пик-мик — і гайда з хати.
— То твоєї мами придане, — гірко всміхнулися мої тітка, — в голодовку віддали її партєйному татові за ворочок квасолі… він його… хай йому Бог простить… серед баняків у ванькирі під тапчаном знайшов, як приходив до нас за продразвйорсткою з іншими партєйними. Ой, та чи одна така хустка з хати тоді пішла!..
Тільки після цих слів я зрозуміла, чому мама з тітками з такою радістю скуповують, які бачать, хустки, та приміряють їх, та милуються хмеликами-взориками, та складають барвистими стосиками у шафах та скринях… То вони так компенсували своє окрадене сусідами-катюгами простоволосе дівування.
— І ви товаришуєте?! — обурилася. — Вони вас пограбували, а ви…
— І сходимось, і сходились, бо що вони винні? То все Сталін…
— Який Сталін? Який у біса Сталін?! Він що, ходив слідом за цими… покидьками, горшки, витрушені ними, перевіряв?! Не Сталін, тітко, а люди самі один одного грабували, убивали, і досі… одні нищать, а інші дозволяють себе нищити… І прощають… Як і прощали ще й прощали!.. Як же ж ви можете?..
— Ша, не ругайся! От пальона! Ти — як твій тато! Той теж — за правду боровся! Що було — те пройшло. Бог усіх розсудив. Он Параска Іванова, що мами твоєї дівоцькі чоботи доношувала, як бідна мучиться… О-о-ой, як же ж страждає! Гангрена… Одну ногу відрізали, а воно — на другу перекинулось… А ми ж навіть в думках не кляли її тата, що в активістах був. Мама наказували: “І не подумайте! Іван не винен! Вони — бідні, робити не хочуть, а дітей купа, треба годувати, вдягати… А що чоботи забрав, три кожухи, хустки — пусте, зате — пощадив. А інший і вбити міг, і за Урал відправити… І не подумайте навіть клясти. Вражда ні до чого доброго не приводить. А Бог сам усе бачить… І кожному воздає.
— А таки бачить… І воздає… — продовжую нашу з тіткою різку розмову через роки, випадково дізнавшись, що та сусіда у жовтій маминій хустці померла, царство їй небесне, на початку 90-х від інфляції… чи то пак від інфаркту, почувши, що гроші, які вона наскладала за все життя, згоріли на ощадкнижках. Мене з тітками теж обікрали новоявлені комнезамівці навиворіт — компартійна і комсомольська верхівка, яка під час Оксамитової революції 90-х дерибанила разом з Союзом народне добро, — але ми від цього не вмерли… Отаке воно, життя… І отаке воно, багатство… Думаю, що не за горами той день, коли це зрозуміє не один скоробагатько…
Але, на жаль, не рятує ця філософія від болю і жалю, і заходиться душа плачем, як осіннім дощем:
— Бідні, окрадені, всепрощаючі, святі мої баби-мами-тітки… Не зносили ви, не сходили… Лиш наробилися… Лиш настраждались… Хто й за що вас так прокляв, що на вашу долю
