Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Потихеньку там! Потихеньку!
І загін іще дужче сповільнював крок, хіба що не стояв на місці.
Нарешті, об’їхавши пагорб, який укривав своєю тінню вершників, загін вийшов на відкриту місцевість, залиту місячним сяйвом, і зразу стала зрозумілою обережність: посеред вервечки вершників двоє коней, які йшли поряд, несли прив’язану до сідел колиску, а в колисці хтось лежав.
Срібні промені освітлювали бліде обличчя і стулені повіки.
За колискою рухалися десятеро озброєних верхівців. По піках без прапорців можна було дізнатися, що це козаки. Одні вели в поводу в’ючних коней, інші їхали порожнем, але якщо двох, які були попереду, здавалося, нічого навколо не цікавило, ці поглядали навсібіч із явним побоюванням і тривогою.
Місцевість, одначе, мала вигляд цілковитої пустки.
Тишу порушували тільки удари копит та вигуки одного з передових вершників, який раз у раз повторював:
– Потихеньку там! Обережніш!
Нарешті він звернувся до свого супутника й запитав:
– Горпино, далеко ще?
Супутник, який звався Горпиною і дійсно був одягненою в козацькі строї здоровенною дівахою, подивився на зоряне небо й відповів:
– Не так щоб. До півночі доберемося. Проїдемо Враже урочище, потім Татарський Розліг, а там до Чортового яру палицею докинути. За північ і до других півнів ліпше туди не потикатися. Мені-то нічого, а вам погано може бути, ой погано.
Той, хто запитував, здвигнув плечима.
– Знаю, – сказав він, – тобі сам чорт брат, та тільки й із чортом упоратися можна.
– Поки що ніхто не впорався, – відповіла Горпина. – А ліпшого укриття для своєї князівни, соколику, ти в усьому світі не знайдеш. І тут-то вночі ніхто не пройде, хіба що зі мною, а в яру й зовсім живої душі не бувало. Хто за ворожбою прийде, той стане віддалік і мене дожидає. Жоден собака не дістанеться туди: ні лях, ні татарин, ніхто, ніхто. Страшно в Чортовому яру, сам побачиш.
– Страшно не страшно, а захочу – прийду.
– Удень, звичайно, прийдеш.
– Хоч удень, хоч коли. А чорт дорогу заступить, роги обламаю.
– Ех, Богуне, Богуне!
– Ой, Горпино, Горпино! За мене не хвилюйся. Прибере мене диявол, не прибере – не твоя турбота, тобі ж я одне скажу: знайся скільки влізе зі своїми чортами, тільки б князівна горя не знала; якщо з нею що станеться, ні чорти, ні дияволи тобі не допоможуть.
– Одного разу вже топили мене, ще коли ми з братом на Дону жили, ще кат у Ямполі голову поголив – так що мені тепер усе дарма. Але тут справа інша. З приязні, а не з неволі я її від нечистої сили стерегти буду, волосинці не дам з голови впасти, а люди їй у мене не страшні. Твоя буде, нікуди не дінеться.
– Ах ти, сова! Коли так, нащо мені біду наворожила, якого біса протуркала всі вуха: «Лях при ній! Лях при ній!»?
– Духи так говорять, не я. Але, може, що і змінилося. Завтра на млиновому колесі поворожу. Вода все скаже, тільки дивитися треба довго. Сам побачиш. Але ж ти скажений пес: тобі скажеш правду – відразу гніваєшся та за келеп…
Розмова перервалася, чути було цокання копит по камінню, та якісь звуки долинали з боку річки, ніби там коники стрекотіли.
Богун навіть вухом не повів, хоча серед ночі такі звуки могли стурбувати. Він повернув обличчя до місяця й замислився.
– Горпино!.. – сказав він трохи згодом.
– Чого?
– Ти чаклунка, мусиш знати: чи правда, що таке зілля є, від котрого й осоружних люблять? Любисток, чи що?
– Любисток. Тільки він твоєму лихові не допоможе. Ковточка б князівні вистачило, коли б не любила іншого, та позаяк любить, знаєш, що буде?
– Що?
– Іще сильніше прилучиться до того, іншого.
– Пропади ти зі своїм любистком! Каркати вмієш, а допомогти не хочеш.
– Послухай: інше билля, що в землі росте, знаю. Хто його відвару вип’є, два дні й дві ночі лежма пролежить, про все забуде. Дам я їй цього зілля – а ти…
Козак смикнувся в сідлі й витріщив на чаклунку свої палаючі в пітьмі очі.
– Що-що?
– Та й годі! – вигукнула відьма й залилася голосним сміхом – ніби кобилиця заіржала.
Сміх цей зловісною луною прокотився по ярах.
– Сучка! – сказав отаман.
Очі його почали поступово меркнути, і він знову глибоко замислився, а потім заговорив ніби сам із собою:
– Ні, ні! Коли ми Бар брали, я першим у монастир увірвався, щоб од п’яного наброду її вберегти, зітнути голову кожному, хто хоч пальцем до неї торкнеться, а вона себе ножем і тепер світу Божого не бачить… А займи я її, знову схопиться за ніж або в річку стрибне – не вберегти її тобі, безщасний!
– Лях ти душею, не козак – дівку по-козацьки присилувати не хочеш…
– Якби я ляхом був! – вигукнув Богун. – О, якби я був ляхом!
І, пронизаний болем, за голову обома руками схопився.
– Причарувала, дивлюся, тебе ця полячка, – пробурмотіла Горпина.
– Ой, причарувала! – сумно відповів козак. – Щоб мені від сліпої кулі згинути, на палі собаче життя скінчити… Тільки вона потрібна мені й більше ніхто, а я їй не потрібен!
– Дурний! Вона ж твоя! – сердито вигукнула Горпина.
– Замовкни! – закричав козак розлючено. – А якщо вона руки на себе накладе? Та я тебе розірву, себе покалічу, голову розіб’ю об камінь, на людей кидатись, як пес, буду! Я б душу за неї віддав, славу козацьку віддав, за Ягарлик утік, людей би своїх кинув! Хоч на край світу, тільки б із нею… З нею хочу жити, біля неї здохнути… Он воно як! А вона себе ножем! Через кого? Через мене! Ножем себе, розумієш?
– Нічого з нею не станеться. Не помре.
– Помре – я тебе до дверей приб’ю.
– Нема над нею твоєї волі.
– Нема, нема. Хай би вже мене ножем штриконула, хоч би вбила, й то краще.
– Дурна ляшка. Чого б їй не приліпитися до тебе по добрій волі! Де вона кращого знайде?
– Поможи ти мені, а я тобі дукатів горщик насиплю і на додачу ще один – перлів. Ми в Барі багато чого взяли, та й раніше брали.
– Багатий ти, мов князь Ярема, і славний. Кажуть, тебе сам Кривоніс боїться.
Козак махнув рукою.
– Що з того, коли серце болить…
І знову настала тиша. Берег ріки робився все більш
