Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Або ж у ті піде сторони, котрі одного разу вже князі Вишневецькі копитами кінськими витоптали, і кордони Речі Посполитої, а з ними й церкви до крайніх рубежів землі простре…
Але де ж межа поривання цього? Де межа слави, сили, могутності? Хіба є вона?…
До замкової кімнати ллється ясне світло місяця, одначе годинник відбиває пізній час і вже горлають півні. Незабаром настане день, та чи буде цей день, у котрім поряд із сонцем небесним нове сонце на землі засяє?
…
Так! Отроком був би князь, не мужем, коли б не здійснив цього, коли б із якихось причин одступив перед покликами такого призначення. І відчуває він мовби заспокоєння якесь, подароване йому, напевно, Христом милостивим, – воздамо ж хвалу за це Господу! Князь уже мислить спокійніше, чіткіше й очима душі своєї стан вітчизни і всіх справ ясніш осягає розумом. Політика канцлера і цих вельмож із Варшави, так само як і воєводи брацлавського, кепською є і для вітчизни згубною. Спершу слід розтоптати Запоріжжя, ріки крові з нього виточити, зламати його, зруйнувати, зім’яти, знищити і тоді аж тільки вважати все переможеним, покласти край усяким зловживанням, усяким утискам, установити порядок, спокій; маючи можливість добити, повернути до життя – ось він, шлях, єдино достойний великої цієї та блискучої Речі Посполитої. Раніше, мабуть, колись і можливо було обрати інший, тепер же – ні! До чого приведуть переговори, коли віч-на-віч стоять озброєні тьми? А хоча б і укладено було угоду – яку може вона мати силу?! Ні! Ні! Це пуста мрія, міраж, це війна, котра на цілі століття розтягнеться, це море сліз і крові на майбутнє!.. Нехай же тримаються тієї єдиної стезі, тієї великої, достойної, могутньої, – він же нічого більше не буде ні бажати, ні вимагати. Сяде у своїх Лубнах і житиме тихо, доки дзвінкі сурми Градивуса знову прикличуть його…
Нехай тримаються! Але хто? Сенат? Бурхливі сейми? Канцлер? Примас або регіментарії? Хто, крім нього, цю ідею велику розуміє? Хто може її в справу втілити? Якщо такий знайдеться – тоді хай і так!.. Але ж де ця людина? За ким сила? За князем, і ні за ким іншим! До нього йде шляхта, до нього збирається військо, в руці його меч Речі Посполитої. Адже Річчю Посполитою, навіть коли король на престолі, а паче того коли трон порожній, керує воля народу. Вона – suprema lex![142] А заявляє вона про себе не тільки на сеймах, не тільки через депутатів, сенат і канцлерів, не тільки через писані закони та маніфести, але найміцніше, найвагоміше, найчіткіше – безпосередніми справами. Хто править? Лицарський стан. І він, цей лицарський стан, збирається у Збаражі й говорить йому: «Ти – вождь наш». Вся Річ Посполита, без будь-яких там виборів, усім перебігом подій, владу йому вручає, повторюючи: «Ти – вождь наш». І йому слід відступитись? Якої ж іще потрібно йому номінації? Від кого може він її очікувати? Чи не від тих, хто Річ Посполиту погубити, а його принизити намагаються?
За що? За що? Чи за те, що, коли всіх охопила паніка, коли гетьмани перетворилися на ясир, коли гинуло військо, коли шляхта ховалася по замках, а козак утвердив стопу на горлі Речі Посполитої, тільки він зіпхнув стопу цю і підвів із праху непритомну голову матері цієї, пожертвував заради неї всім: життям, майном; од ганьби врятував, од смерті – він, переможець?!
У кого тут заслуг більше, нехай той і бере владу! Кому вона більше по праву, нехай у того в руках і зосередиться. Він охоче зречеться тягаря цього, охоче Господу й Речі Посполитій скаже: «Відпустіть слугу вашого з миром», бо ось же він змучений дуже й сили втратив, а все одно знає: ні пам’ять про нього, ні могила його забутими не будуть.
Але якщо нікого підходящого немає, значить, він двічі й тричі не муж, але отрок, оскільки від влади цієї, од цієї світосяйної стезі, від прекрасного цього, нечуваного майбутнього, в якім для Речі Посполитої порятунок, слава, могутність і щастя, має намір відректися.
В ім’я чого?
Князь ізнову гордо підвів голову, і палаючий погляд його звернувся до Христа, але Христос голову свою на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли…
В ім’я чого? Герой скроні розпалені пальцями стиснув… Здається, ось вона і є відповідь. Що означають голоси ці, котрі серед золотих і райдужних видінь слави, серед грому прийдешніх перемог, серед передчуттів величі та могутності так невідступно волають до нього: «О, стій, нещасний!» Що означає тривога ця, котра безстрашні груди його здриганням неспокою якогось охоплює? Що означає – тоді, як він найяснішим і найпереконливішим чином доводить собі, що зобов’язаний узяти владу, – чийсь шепіт, у безоднях совісті його чутний: «Тішиш себе! Гордість спонукає тебе, сатана гордині царства тобі обіцяє!»?
І знову страшна боротьба відбувається в душі князя, знову охоплює його стихія тривоги, непевності та сумніву.
Що робить шляхта, котра до нього, а не до регіментаріїв поспішає? Зневажає закон. Що робить армія? Порушує дисципліну. І він, громадянин, він, воїн, мусить очолити беззаконня? Мусить прикрити його своїм іменем? Мусить зробитися прикладом безкарності, сваволі, неповаги до законів, а все задля того лиш, аби владу на два місяці раніше захопити, бо, якщо королевича Карла буде посаджено на трон, влада ця й так його не обмине? Невже мусить він подавати такий жахливий приклад прийдешнім століттям? Що ж тоді буде? Сьогодні так вчинив Вишневецький, завтра – Конєцпольський, Потоцький, Фірлей, Замойський або Любомирський. А якщо кожен без оглядання на закон і слухняність, власній амбіції лише догоджаючи, діяти почне, якщо діти підуть стежкою батьків і дідів, яке майбуття очікує сей край нещасний? Черв сваволі, безвладдя, користолюбства й без того вже сточив стовбур Речі Посполитої. Порохня сиплеться під сокирою усобиці громадянської, засохлі сучки падають. Що ж буде, коли ті,
