Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Стільки ж пістолі ваших милостей війни знають, скільки черниці чоловіків; одяг на вас свіжий і лавандою надушений, однак же, хоч воно й чудовий запах, я про всяк випадок у першій битві постараюсь од ваших милостей із навітряного боку триматися. Ой! Хто часнику вояцького не нюхав, не знає, яка ним сльоза видавлюється! Ні, не принесе жінка зрання пива підігрітого або ягоди винної. Дзуськи! Схуднуть животи ваших милостей, висохнете ви, як сир на сонці. Повірте вже мені! Досвід – усьому основа! Так, бували ми в біді! Не один прапорець захопили! Але ось тут мушу я зауважити вашим милостям, що ніякий інший мені так важко не дістався, як той – під Старокостянтиновом. Чорти б їх побрали, запоріжців отих! Сім потів, скажу я вам, шановні добродії, з мене зійшло, перш ніж я за древко вхопився. Запитайте пана Скшетуського, того самого, котрий Бурдабута порішив; він усе це на власні очі бачив і просто був у захваті. Та й тепер, скажімо, крикнете в козака над вухом: «Заглоба!» – побачите, що буде. Е! Що говорити з вашими милостями! Ви ж тільки muscas[139] на стінах мухобийкою нищили, а більше нікого.
– Як же воно було? Як же? – запитувала молодь.
– А ви, добродії мої, хочете, певно, щоб у мене язик од розмов перегрівся, наче вісь коло воза?
– Так змочити треба! Вина сюди!
– Хіба що! – відповідав пан Заглоба і, задоволений, що знайшов удячних слухачів, розповідав усе ab ovo,[140] від подорожі в Галату і втечі з Розлогів аж до захоплення прапора під Старокостянтиновом. Вони ж слухали із роззявленими ротами, хіба що буркочучи іноді, коли, прославляючи власну хвацькість, він занадто насміхався над їхньою недосвідченістю, але щодень усе одно запрошували й напували на новій якій-небудь квартирі.
Ось як у Збаражі розважалися весело й бучно, а старий Зацвілиховський та інші серйозні люди дивувалися, чого князь так довго ставиться поблажливо до такого безпутства. Він же безвихідно перебував у себе, очевидячки, навмисно потураючи воїнам, аби перед майбутніми битвами скуштували всіляких утіх. Тим часом приїхав Скшетуський і зразу ніби у вир пірнув, ніби в окріп який. Хотілося теж і йому дозвіллям у товаристві друзів своїх скористатись, але куди більше хотілося йому в Бар, до коханої, поїхати і всі колишні прикрості, всі побоювання і гризоти в її солодких обіймах забути. Тому, не зволікаючи, він пішов до князя, щоби звітуватися про похід до Заслава та отримати дозвіл на поїздку.
Князь до невпізнання змінився. Скшетуський просто вжахнувся, побачивши його, сам себе у глибині душі запитуючи: «Чи той це вождь, якого я під Махнівкою та Старокостянтиновом зрів?» – тому що перед ним стояла людина, зігнута під тягарем турбот, із запалими очницями та засмаглими губами, ніби якоюсь тяжкою внутрішньою хворобою зсушена. На запитання про здоров’я князь коротко й сухо відповів, що здоровий; лицар же більше запитувати не посмів. Тому, звітувавшись про похід, він зразу ж попросив дозволу залишити корогву на два місяці, щоби обвінчатись і відвезти дружину в Скшетушів.
Почувши це, князь ніби від сну пробудився. Властива йому доброта освітила похмуре до цього лице, і, притиснувши Скшетуського до грудей, він сказав:
– Кінець, значить, стражданням вашим. Їдьте, їдьте! Нехай благословить вас Бог! Сам би я хотів бути на вашому весіллі, бо і в князівни як у дочки Василя Курцевича, і у вас як у друга в боргу, та в нинішні часи мені навіть і думати не можна про поїздку. Коли ж відбути збираєтесь?
– Та хоч сьогодні, ваша княжа милість!
– Тоді – ліпше завтра. Самому їхати не слід. Я пошлю з вами триста Вершуллових татар, аби довезти її в безпеці. З ними найшвидше доїдете, а знадобляться вони вам, оскільки ватаги вольниці повсюди нишпорять. Дам я вам і листа до пана Енджея Потоцького, та поки напишу, поки прийдуть татари, поки ви, нарешті, вирушите, вечір на ранок обернеться.
– Як ваша княжа милість накаже. Ще смію прохати, щоби Володийовський і Підбийп’ятка зі мною поїхали теж.
– Хай і так. Приходьте завтра під благословення і попрощатися. Хочеться мені й вашій князівні який-небудь подарунок послати. Благородна це кров. Нехай же вам щастить, бо достойні одне одного.
Лицар уже був ниць і обіймав коліна улюбленого воєначальника, що повторював:
– Дай Бог вам щастя! Дай Бог вам щастя! Приходьте ж завтра!
Одначе лицар із колін не вставав і не йшов, ніби збираючись прохати ще про щось. Нарешті він вигукнув:
– Ваша княжа милість!..
– Ну, що у вас іще?
– Ваша княжа милість, простіть мою зухвалість, але… серце в мене розривається… І тільки від прикрості цієї великої запитати вас одважуюся: що з вашою княжою милістю? Чи турботи пригнічують, чи хворість яка?
Князь поклав йому руку на голову.
– Вам цього знати не слід! – мовив він із теплотою в голосі. – Приходьте ж завтра!
Пан Скшетуський підвівся і з важким серцем вийшов.
Увечері прийшов на його квартиру старий Зацвілиховський, а з ним – невеличкий пан Володийовський, пан Лонгинус Підбийп’ятка й пан Заглоба. Всі зібралися за столом, і зразу ж показався Редзян, несучи келихи та барильце.
– Во ім’я Отця і Сина! – закричав пан Заглоба. – Що я бачу? Отрок вашої милості воскреснув!
Редзян підійшов і коліна йому обняв.
– Не воскреснув я, та й не вмер вашій милості завдяки.
А пан Скшетуський додав:
– І до Богуна потім на службу перекинувся.
– Значить, завелась у нього в пеклі протекція, – сказав пан Заглоба, а потому, звернувшись до Редзяна, мовив: – Навряд чи ти на службі тій багато задоволення отримав, на ж тобі таляр для втіхи.
– Уклінно дякую вашій милості, – мовив Редзян.
– Він! – вигукнув пан Скшетуський. – Та це ж крутій рідкісний! Він же в козаків здобич скуповував, а що в нього є, того б ми удвох з вашою милістю купити не змогли, навіть якби ви, пане, усі свої маєтки в Турцех продали.
– Он воно що! – сказав пан Заглоба. – Володій
