Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Це ви мені не говоріть про свою любов – сором бере мене, гнів і образа. Не про вас я!
Отаман підвівся.
– А про кого ж, князівно Курцевич? Коли б не я, чиєю б ви були в Барі?
– Хто моє життя врятував, аби потім зганьбити та волі позбавити, той не друг мені, а ворог лютий.
– А якби вас мужва вбила? Подумати страшно!
– Ніж би мене вбив, це ви його в мене вирвали!
– І ні за що не віддам! Ви мусите бути моєю, – палко вигукнув козак.
– Ніколи! Ліпше смерть.
– Мусите і будете.
– Ніколи.
– Ех, коли б не ваша рана, після слів таких я б сьогодні ж послав козаків до Рашкова й ченця звелів би силою пригнати, а до завтра був би вашим чоловіком. Та й що? Чоловіка гріх не любити, не голубити! Чи ти ба, вельможна панно, для вас козацька любов – сором і образа! А хто ж ви така, щоб мене вважати холопом? Де ваші замки, військо, бояри? Чому сором? Чого образа? Я вас на війні взяв, ви полонянка. Ой, був би я простим мужиком, нагайкою б вас по білій спині уму-розуму повчив і без ксьондза красою вашою насолодився – якби мужиком був, не лицарем!
– Ангели небесні, спасіть! – прошепотіла князівна.
Тим часом лють усе виразніше позначалася на обличчі отамана – гнів його виривався назовні.
– Знаю я, – продовжував він, – чому ви противитеся мені, чому моя любов вам образлива! Для іншого свою дівочу честь бережете – але не бувати тому, не буду я козак, клянуся життям! Голота нещадима шляхтич ваш! Пустобрех! Лях лукавий! Щоб він пропав! Ледве глянув, ледве покружляв у танці, і вже вона, вся як є, його, а ти, козаче, терпи, бийся лобом об стіну! Нічого, я до нього доберуся – шкуру накажу зідрати й розіпнути. Знайте ж: Хмельницький війною йде на ляхів, а я з ним – і голубка вашого розшукаю хоч під землею, а повернуся, вражу голову його під ноги вам кину.
Олена не почула останніх слів отамана. Біль, гнів, рани, хвилювання, страх позбавили її сил – страшенна слабість розлилася по тілу, світло в очах потьмарилося, в голові запаморочилось, і вона впала на подушки непритомна.
Отаман усе стояв, білий од люті, з піною на губах; раптом він помітив цю неживу, безсило закинуту голову, і з уст його вирвався крик майже нелюдський:
– Вже по ній! Горпино! Горпино! Горпино!
І Богун гепнувся навколішки.
Велетка стрімголов улетіла до світлиці.
– Спаси! Поможи! – кричав Богун. – Убив я її, серденько моє, світло моє!
– Що ти, здурів?
– Убив, убив! – стогнав отаман, ламаючи над головою руки.
Та Горпина, підійшовши до князівни, вмить зрозуміла, що не смерть це, а лише глибока непритомність, і, виштовхавши Богуна за двері, почала приводити дівчину до тями.
Через хвилину князівна розплющила очі.
– Ну, доню, нічого тобі не сталося, – примовляла чаклунка. – Видно, налякалася його і світло в очах потьмарилося, та потьмарення мине, а здоров’я повернеться. Ти ж у нас як горіх дівка, тобі ще жити й жити, горя не знаючи.
– Ти хто така? – слабким голосом запитала Олена.
– Я? Слуга твоя – як отаман звелів.
– Де я?
– У Чортовім яру. Пустеля глуха навкруги, нікого, крім нього, не побачиш.
– А ти теж тут живеш?
– Це наш хутір. Донці ми, брат мій полковничає в Богуна, добрими молодцями верховодить, а моє місце тут – тепер от тебе стерегти буду в позолоченому твоєму покої. Замість хати терем! Очам дивитися боляче… Це він для тебе постарався.
Олена глянула на пригоже лице дівки, і здалось їй воно простодушним.
– А будеш до мене доброю?
Білі зуби молодої відьми блиснули в усмішці.
– Буду! Чом би й не бути! – сказала вона. – Але й ти будь доброю до отамана. Он який козак, сокіл ясний! Та він тобі…
Тут відьма, нахилившись до Олени, заходилась їй щось нашіптувати на вухо, а під кінець зайшлася голосним сміхом.
– Геть! – крикнула князівна.
Розділ III
Уранці через два дні Горпина з Богуном сиділи під вербою біля млинового колеса й дивилися на спінену воду.
– Дивися за нею, стережи, очей не спускай, щоб із яру ні ногою, – говорив Богун.
– В яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, й будемо ми як на дні горщика, а я для себе, коли знадобиться, знайду вихід.
– Чим же ви тут годуєтесь?
– Черемис між валунів кукурудзу саджає, виноград вирощує та птахів у сильце ловить. І привіз ти чимало, ні в чому твоя пташка потреби не матиме, хіба що пташиного молока захоче. Не бійся, не вийде вона з яру, й ніхто про неї не прознає, якби молодці твої не прохопилися словом.
– Я їм поклястися наказав. Хлопці вірні: хоч ремені зі спини ріж, слова не скажуть. Але ти ж сама говорила, до тебе люди за ворожбою приходять.
– Із Рашкова, часом, приходять, а інколи хтось прочує, то й бозна-звідки. Та далі річки не йдуть, у яр ніхто не потикається, страшно. Ти бачив кістки. Були такі, що спробували, – їхні це кісточки лежать.
– Твоїх рук діло?
– А тобі не один біс? Кому поворожити, той на краю чекає, а я до колеса. Що побачу у воді, з тим прийду й розповідаю. Зараз і тобі подивлюся, та не знаю, чи покажеться що, не кожного разу видно.
– Тільки б поганого не вгледіла.
– Погане вийде, не поїдеш. І без того ліпше б не їхав.
– Не можу. Хмельницький у Бар листа писав, аби я повертався, та й Кривоніс велів. Ляхи проти нас ідуть із превеликою силою, значить, і нам треба триматися разом.
– А коли повернешся?
– Не знаю. Велика буде битва, такої ще не бувало. Або нам каюк, або ляхам. Поб’ють вони нас – заховаюся тут, а ми їх – повернуся за своєю зозулею та повезу до Києва.
– А як загинеш?
– На те ти й ворожка, щоб мені наперед знати.
– А як загинеш?
– Раз мати родила!
– Ба! А що мені тоді з дівкою робити? Шию їй звернути, чи що?
– Тільки зачепи – до волів накажу прив’язати та на палю.
Отаман похмуро замислився.
– Якщо я загину, скажи їй, щоб мене простила.
– Ех, невдячна твоя полячка: за таку любов і не любить. Я б на її місці не комизилася, ха!
Кажучи так, Горпина двічі штовхнула отамана кулаком у бік і оскалила в усмішці зуби.
– Іди к бісу! –