Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Містер Томсон походжав від групи до групи, перехоплюючи окремих осіб, вдаючи невтомну людину дії, яка зневажає обов’язок виголошувати промови. Він стискав у руках жмут аркушів з надрукованим текстом, наче то був оберемок старого одягу, що його слід викинути.

Джеймс Таґґарт зупинив його і промовив голосно та невпевнено:

— Містере Томсон, чи можу я представити вам свою сестру, міс Даґні Таґґарт?

— Так мило, що ви прийшли, міс Таґґарт, — сказав містер Томсон, потискаючи їй руку, ніби вона один з виборців його округу, імені якого він ніколи досі не чув. І відразу рвучко рушив далі.

— І де твоя нарада, Джиме? — запитала Даґні й поглянула на годинник. На величезному білому циферблаті чорна стрілка ножем відрізала хвилини, підходячи впритул до восьмої.

— Що я можу вдіяти! Я ж не керую цим шоу! — огризнувся він.

Едді Віллерс терпляче, з гіркотою і здивуванням поглянув на неї і підступив ближче.

З радіоприймача лунали військові марші, трансльовані іншою студією, перебиваючи нервові голоси присутніх, безцільні квапливі кроки, скреготіння апаратури, яку тягнули для зйомок між декорацій вітальні.

— Не перемикайтесь і слухайте повідомлення містера Томсона щодо світової кризи о восьмій вечора! — войовничо заволав з приймача радіоведучий, коли стрілка на циферблаті сягнула 7:45.

— Швидше, хлопці, швидше! — різко заговорив містер Томсон, поки радіо вибухнуло наступним маршем.

О 7:50 Чік Моррісон, відповідальний за питання моралі, який, вочевидь, тут усе організовував, заволав:

— Добре, дівчатка і хлопчики, добре, сідаймо всі на свої місця! — і замахав стосом паперу для нотаток, немов диригентською паличкою, вказуючи у напрямку освітленого кола з м’яких крісел.

Містер Томсон звалився у крісло в самому центрі, наче запосідав вільне сидіння в метро.

Помічник Чіка Моррісона підганяв юрбу до освітленого кола.

— Щаслива родина, — пояснив Чік Моррісон, — країна мусить побачити, що ми — велика, об’єднана, щаслива… Що з цією штукою таке?

Музика раптово захлинулась, обірвалася, схлипнула просто посеред музичної фрази. Була 7:51. Моррісон стенув плечима і продовжив:

— …щаслива родина. Покваптеся, хлопці. Спершу — крупний план містера Томсона.

Стрілка на годиннику відрізала хвилини, а фотографи з преси клацали на камери невдоволене й нетерпляче обличчя містера Томсона.

— Містер Томсон сидітиме між наукою і промисловістю! — повідомив Чік Моррісон. — Докторе Стадлер, прошу, — сядьте ліворуч від містера Томсона. Міс Таґґарт, сюди, будь ласка, сядьте праворуч від містера Томсона.

Доктор Стадлер скорився. Даґні не рушила з місця.

— Це не тільки для друкованих видань, ми повинні зробити це для телевізійної аудиторії, — пояснив їй Чік Моррісон, намагаючись спонукати до покори.

Даґні зробила крок уперед.

— Я не братиму участі в цій програмі, — спокійно мовила вона, звертаючись до містера Томсона.

— Не братимете? — отупіло перепитав він, дивлячись так, ніби ваза для квітів раптом заговорила з ним.

— Даґні, заради Бога! — панічно заволав Джеймс Таґґарт.

— Що це з нею таке? — запитав містер Томсон.

— Але ж, міс Таґґарт! Чому? — вигукнув Чік Моррісон.

— Ви прекрасно знаєте, чому, — сказала вона до облич навколо. — Вам треба було ретельніше подумати перед тим, як знову це повторювати.

— Міс Таґґарт! — закричав Чік Моррісон, коли вона обернулася, щоб піти геть. — Ідеться про державну кри…

І раптом до містера Томсона кинувся якийсь чоловік. Даґні застигла, як застигли і всі решта, тому що вираз чоловікового обличчі змусив натовп замовкнути. Це був головний інженер радіостанції. З останніх сил намагаючись зберегти ознаки цивілізованості, він був безсилий проти примітивного жаху, що перекосив риси його обличчя.

— Містере Томсон, — сказав він, — нам… доведеться відкласти трансляцію.

— Що? — закричав містер Томсон.

Стрілка показувала 7:58.

— Ми намагаємось усе полагодити, містере Томсон, намагаємось зрозуміти, в чому проблема… але ми можемо вчасно не встигнути і…

— Про що це ви? Що сталося?

— Ми намагаємося встановити…

— Що сталося?

— Я не знаю! Але… Ми… не можемо вийти в ефір, містере Томсон.

Запала тиша, а потім містер Томсон запитав (його голос звучав неприродно тихо):

— Ви що, збожеволіли?

— Можливо. Я хотів би збожеволіти. Не можу нічого зрозуміти. Зв’язок просто заглух.

— Механічні проблеми? — загорлав містер Томсон, зриваючись на рівні ноги. — Механічні проблеми у такий час, матері вашій?! Якщо ви не здатні керувати радіостанцією…

Головний інженер повільно похитав головою — наче дорослий, який мусить заспокоювати налякану дитину.

— Річ не в станції, містере Томсон, — тихо мовив він. — Ми з’ясували, що таке відбувається з усіма радіостанціями в країні. І механічних проблем немає. Ні у нас, ні деінде. Обладнання в порядку, в досконалому порядку, всі решта повідомляють те саме, але… Але на всіх радіостанціях о сьомій п’ятдесят одна стався збій і… ніхто не зміг виявити його причини.

— Але… — закричав містер Томсон, замовк, роззирнувся і закричав знову:

— Тільки не сьогодні! Ви не можете дозволити, щоб це сталось сьогодні! Ви повинні вивести мене в ефір!

— Містере Томсон, — повільно проказав інженер, — ми зателефонували в лабораторію електронного устаткування Державного наукового інституту. Вони ніколи ще з таким не стикалися. Кажуть, що, можливо, це якийсь природний феномен — наприклад, непередбачувані космічні процеси, тільки…

— Ну?

— Насправді самі вони так не думають. І ми так не думаємо. Вони сказали, що це схоже на радіохвилі такої частоти, якої ми ніколи не застосовували, ніколи не зустрічали, ніколи ніде не виявляли.

Йому ніхто не відповів. Інженер продовжив на диво урочистим голосом:

— Це схоже на стіну радіохвиль, що виникла у повітрі. Ми не можемо крізь неї пробитися, не можемо до неї доторкнутися, не можемо проламати… Більше того — ми не можемо визначити її джерело жодним з наших звичних методів… Ці хвилі йдуть з передавача, порівняно з яким усі наші передавачі схожі на дитячі іграшки!

— Але ж це неможливо! — крик пролунав з-за спини містера Томсона. Всі обернулись у тому напрямку, вражені пронизливістю голосу. Кричав доктор Стадлер. — Такого не існує! Немає жодної людини на землі, яка могла б таке зробити!

Головний інженер розвів руками:

— Точно, докторе Стадлер, — втомлено мовив він. — Це неможливо. Такого не може бути. Але так воно є.

— Ну то зробіть із цим що-небудь! — заволав містер Томсон до всього натовпу.

Ніхто не відповів і не поворухнувся.

— Я цього не допущу! — верещав містер Томсон. — Не дозволю! Особливо сьогодні! Я повинен виголосити промову! Зробіть щось! Хай там що, ви мусите залагодити проблему! Наказую її усунути!

Головний інженер дивився на нього отупіло.

—