Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Франциско всміхнувся, як усміхаються літнього ранку до друга дитинства, так, наче між ними не могло існувати інших емоцій, — і Ріарден усміхнувся у відповідь, частково переживаючи неймовірний подив, і все ж розуміючи невідпорну правильність моменту.

— Ви вже місяцями себе катуєте, — сказав Франциско, наближаючись. — Думаєте про те, якими словами благали б мене вам пробачити, і чи маєте право про це просити, якщо побачите мене знову, — але тепер ви бачите, що в цьому більше немає потреби, бо немає чого пробачати.

— Так, — вражено прошепотів Ріарден. І зрозумів, що сказати так — значить віддати найбільшу шану. — Так, я знаю.

Франциско сів на диван з ним поруч і повільно провів рукою по Ріарденовому чолу. Цей цілющий доторк наче зачиняв собою минуле.

— Є тільки одна річ, яку я хочу вам сказати, — мовив Ріарден. — Хочу, щоб ви почули це від мене: ви дотримались свого слова, ви були моїм другом.

— Я знав, що ви це знаєте. Вам було це відомо від самого початку, хоч би що ви думали про мої вчинки. Ви дали мені ляпаса, бо не могли дозволити собі сумніватись у власних думках.

— Я не мав права казати вам таке… — прошепотів Ріарден, дивлячись на нього, — не мав права використовувати це як відмовку.

— А ви не припускали, що я все зрозумію?

— Я хотів вас розшукати… І не мав права шукати вас… А ви весь час були… — він вказав на одяг Франциско, а потім його рука безпорадно упала і він заплющив очі.

— Я працював у вас майстром печей, — сміючись, сказав Франциско. — Не думав, що ви заперечуватимете. Ви ж самі запропонували мені роботу.

— Ви цілих два місяці були моїм охоронцем?

— Так.

— Ви були тут, відколи… — він замовк.

— Так. Того ранку, коли ви читали моє прощальне повідомлення над нью-йоркськими дахами, я заступав на свою першу зміну у вас на заводі.

— Скажіть, — повільно мовив Ріарден, — того вечора, на весіллі Джеймса Таґґарта, коли ви сказали, що от-от роздобудете найцінніший скарб… ви мали на увазі мене, так?

— Звісно.

Франциско випростався, ніби збирався щось урочисто повідомити. Його обличчя посерйознішало, а усмішка залишилася тільки в погляді.

— Мені так багато треба вам розповісти, — сказав він. — Але спершу — чи можете ви забрати своє слово, яке колись дали мені, а я… мусив відмовитися, бо знав, що не можу його прийняти?

Ріарден усміхнувся:

— Яке слово, Франциско?

Франциско вдячно схилив голову і відповів:

— Дякую, Генку.

Тоді знову звів голову.

— Тепер я скажу вам те, що хотів сказати ще того вечора, але не закінчив. Тоді, коли вперше прийшов до вас сюди. Думаю, тепер ви готові це почути.

— Готовий.

Відблиск сталі, яка виливалась із печі, осяяв небо за вікном. Червона заграва повільно забарвлювала стіни, порожній стіл, обличчя Ріардена, — наче вітаючись і прощаючись водночас.

Розділ VII

«Говорить Джон Голт»

Дзвінок верещав, неначе сирена. Протяжний, нетерплячий, вимогливий звук.

Вистрибнувши з ліжка, Даґні зауважила холодне і бліде сонячне світло пізнього ранку. Годинник на віддаленому шпилі показував десяту. Вона працювала в офісі до четвертої ранку, тому попередила, що не з’явиться в офісі раніше полудня.

Відчинивши двері, побачила бліде, спотворене панікою обличчя Джеймса Таґґарта.

— Він зник! — заволав брат.

— Хто?

— Генк Ріарден! Він зник, усе покинув, розчинився, утік!

Мить вона стояла нерухомо, затиснувши в пальцях кінчики паска своєї нічної сорочки. Осягнувши значення його слів, вона різко затягнула пасок, наче перерізаючи своє тіло навпіл, і вибухнула реготом. Даґні тріумфувала.

Джеймс дивився на неї вражено.

— Що з тобою? — зойкнув він. — Ти що, не зрозуміла?

— Заходь, Джиме, — сказала вона, презирливо відвернувшись від нього і прямуючи до вітальні. — Звісно, я все зрозуміла.

— Він звільнився! Втік! Втік, як і всі решта! Покинув завод, банківські рахунки, всю власність, геть усе! І просто зник! Узяв якийсь одяг, щось там іще зі свого помешкання — у спальні знайшли відчинений і порожній сейф — і все! Ні слова, ні записки, жодного пояснення! Мені зателефонували з Вашингтона, але про це вже знає все місто! Я про новини, про цю історію! Вони не змогли її приховати! Намагались, але… Ніхто не знає, що тепер буде, але ця новина струснула завод, наче піч вибухнула. Всі дізналися, що його вже немає, і тоді… ще до того, як ми встигли цьому запобігти, вони всі позникали! Начальник цеху, головний металург, головний інженер, Ріарденова секретарка, навіть лікар! І ще повно людей! Повтікали, останні покидьки! Покинули нас усіх, незважаючи на штрафи! Він зник, всі позникали, цей завод тепер стоїть нерухомо. Ти розумієш, що це означає?

— А ти? — запитала вона.

Розповідаючи, він наче жбурляв у неї реченнями, мов камінням, намагаючись стерти усмішку з її лиця. То була дивна і нерухома усмішка, сповнена гіркоти й торжества. Таґґартові не вдалось її засмутити.

— Це державна катастрофа! Що з тобою таке? Невже ти не розумієш, який це фатальний удар? Розпадуться залишки моралі й економіки в країні. Ми не можемо допустити їхнього зникнення. Ти повинна його повернути!

Усмішка зникла з її обличчя.

— Ти можеш! — закричав він. — Ти єдина, хто може! Він же твій коханець? Ох, не дивися на мене так! Зараз не час для гидливості! Взагалі ні на що немає часу, крім того, що ми повинні його повернути. Ти ж мусиш знати, де він. Ти можеш його знайти! Ти повинна його розшукати і повернути!

Тепер вона дивилася на брата з виразом, що був гірший за глумливу посмішку, — так, ніби бачила його голим і більше не могла витримувати цього видовища.

— Я не можу його повернути, — сказала вона, підвищивши тон. — А навіть якби могла, то не зробила б цього. А тепер забирайся геть.

— Але ж загальнодержавна катастрофа…

— Забирайся.

Вона не помітила, як він пішов. Стояла сама посеред вітальні, опустивши голову й плечі, всміхаючись болісно й ніжно, вітаючи цією усмішкою Генка Ріардена. Даґні дивувалася, що відчуває таку велику радість за Генка, який нарешті звільнився. Вона була