Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Облога воріт сходила нанівець, заколотників було знешкоджено. Ріарден чув їхні віддалені крики, постріли лунали дедалі рідше, пожежу в будинку сторожа загасили, а на карнизах і у вікнах стояли озброєні чоловіки на позиціях ретельно продуманої оборони.

На даху будівлі над самими воротами Ріарден побачив тонку постать із пістолетами в обох руках, яка, спираючись на димар, стріляла просто в юрбу бандитів — стріляла швидко і, здавалось, одночасно в різних напрямках, наче вартовий, який обороняв підходи до воріт. Упевненість його рухів, манера стріляти, не марнуючи час, щоб цілитися, недбалість і різкість, і те, що він жодного разу не промазав, — все це робило його схожим на героя вестерна. Ріарден спостерігав за ним з відстороненою насолодою, наче ця битва за завод більше його не обходила, та він радів, спостерігаючи, як впевнено — наче в давні часи — люди долають зло.

Ріарденове обличчя освітив промінь прожектора, і коли світло попливло далі, він побачив на даху чоловіка — той лежав і дивився в його бік. Чоловік помахав комусь, попросивши його підмінити, і несподівано зник зі своєї позиції.

Ріарден поспішав, долаючи короткий відрізок темряви, і раптом звідкілясь збоку, з простору алеї, почув п’яний крик:

— Он він де! — обернувся і побачив дві кремезні постаті, які насувалися на нього. Дурнуваті обличчя з косими поглядами, роти, розтягнуті в безрадісному вишкірі, затиснуті в руках дрючки.

Ріарден почув, як з протилежного боку хтось до нього наближається, спробував повернути голову і відчув удар дрючка по потилиці. І в цей момент, коли западала темрява, коли Ріарден похитувався, відмовляючись повірити в те, що сталося, він відчув, що падає, а потім — підтримку міцних рук, які підхопили його, не дозволивши впасти. Почув постріл над самим вухом, а потім — наступний, але вони здавалися тихими й віддаленими, ніби він провалився до шахти.

Коли Ріарден отямився і розплющив очі, його огортав глибокий спокій. Він побачив, що лежить на дивані у сучасно вмебльованій, стримано-вишуканій кімнаті. Потім збагнув, що це його офіс, а двоє чоловіків, які стоять поруч, — це лікар і начальник цеху. Ріарден відчував у голові тупий біль, який був би нестерпний, якби Генк на нього зважав. Голову охоплювала перекособочена пов’язка. Спокій ішов від розуміння того, що він вільний.

Він розумів, що пов’язка і офіс не є нероздільними поняттями, що люди не повинні жити з такими поєднаннями, — і знав, що це більше не його битва, не його робота, не його бізнес.

— Думаю, зі мною все буде гаразд, лікарю, — сказав він, підводячи голову.

— Так, містере Ріарден, на щастя.

Лікар дивився на нього так, ніби досі не міг повірити, що таке сталось із Генком Ріарденом на його власному заводі. Голос лікаря був сповнений люті, відданості й обурення.

— Нічого серйозного, поверхнева рана, легкий струс. Але ви повинні дозволити собі відпочити.

— Я відпочину, — спокійно сказав Ріарден.

— Все минулося, — сказав начальник цеху, показуючи на будівлі заводу за вікном. — Ми перемогли тих покидьків, вони втекли. Не хвилюйтеся, містере Ріарден. Усе закінчилося.

— Закінчилося, — повторив Ріарден. — У вас, напевно, багато роботи, лікарю.

— О, так! Навіть не думав, що доживу до дня, коли…

— Знаю. Ідіть, виконуйте свої обов’язки. Зі мною все буде добре.

— Так, містере Ріарден.

— Я подбаю про завод, — сказав начальник цеху, коли лікар пішов. — Все під контролем, містере Ріарден. Але це була наймерзенніша…

— Знаю, — сказав Ріарден. — Хто врятував мені життя? Хтось підхопив мене, коли я впав, і почав стріляти в бандитів.

— Таки-так! Просто їм в обличчя. Позносив їхні кляті голови. Це наш новий майстер печей. Працює два місяці. Найкращий робітник, якого я бачив. Це він здогадався, що ті покидьки планували — ще сьогодні мене застеріг. Сказав, щоб я озброїв людей якнайкраще. Поліція і військові на допомогу не прийшли, вони весь час ухилялися, вигадували найнеймовірніші відмовки, все було визначено наперед, але бандити не очікували озброєного опору. Наш захист організував той майстер печей, його звати Френк Адамс, він керував боєм, стояв на даху, знешкоджуючи тих виродків, які підходили занадто близько до воріт. Матінко, ну й влучний же стрілець! Мене аж трусить, як подумаю, скільки наших життів він сьогодні порятував. Ті негідники стекли кров’ю, містере Ріарден.

— Я хочу його побачити.

— Він чекає назовні. Це він вас сюди приніс і чекає дозволу, щоб з вами поговорити, коли це буде можливо.

— Пришліть його до мене. А самі повертайтеся до роботи, візьміть усе під свій контроль.

— Чи можу я ще щось для вас зробити, містере Ріарден?

— Ні, більше нічого.

Він лежав нерухомо, самотній серед тиші свого офісу. Розумів, що його завод утратив свій справжній сенс, і повнота цього розуміння не залишила простору для болю та жалю за втраченою ілюзією. Тепер він бачив докладно душу й суть своїх ворогів: бездумне обличчя бандита з кийком. Але жах охопив Ріардена не від згадки про це обличчя, а від думки про всіх тих професорів, філософів, моралістів, містиків, які дали можливість бандитові розгулювати світом.

Він відчував якусь особливу чистоту від гордості й любові за цю землю, і належала вона йому, а не їм. Це відчуття вело його крізь життя, відчуття, яке дехто пізнає в юності, а потім зраджує, але він, Ріарден, не зрадив ніколи і проніс із собою, як пошарпаний, понищений, невизнаний, але досі живий двигун. Він переживав усе це тепер з повною, незаперечною чистотою: найвищу цінність себе самого і свого життя. Ріарден остаточно переконався, що життя таки справді належить йому, що ним слід іти, не потрапляючи в рабську залежність до зла, що це рабство взагалі непотрібне. З осяйним спокоєм він усвідомлював, що вільний тепер від страху, болю, провини.

Якщо правда те, думав він, що існують месники, які працюють заради визволення таких, як я, то нехай негайно приходять до мене, нехай розкажуть мені свою таємницю, нехай покличуть мене, нехай…

У двері постукали.

— Заходьте! — промовив він.

Двері відчинились і Ріарден завмер. На порозі стояв чоловік зі скуйовдженим волоссям, вимащеним кіптявою обличчям, забрудненими від печі руками, одягнутий у пропалений комбінезон і сорочку, заплямовану кров’ю. Йому бракувало хіба що накидки, яка б тріпотіла позад нього на вітрі. То був Франциско д’Анконія.

Ріарденові здавалося, що його свідомість обігнала тіло, яке відмовлялось рухатися, заніміле від шоку; тимчасом внутрішньо