Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Гори за долиною Ебро були довгасті й білі. А по цей бік не було ні затінку, ні дерева, і станція стояла на осонні між двох залізничних колій. Попід самою стіною будівлі залягла тепла смуга тіні, а розчинені двері станційного буфету затуляла завіска з нанизаних на шворки бамбукових паличок — щоб не залітали мухи. Американець і його дівчина сиділи за столиком надворі, в затінку. Було дуже гаряче, а експрес із Барселони мав прибути через сорок хвилин. Він стояв тут дві хвилини, тоді вирушав на Мадрід.
— Що будемо пити? — спитала дівчина. Вона зняла капелюшок і поклала його на столик.
— Ну й пече сьогодні,- сказав чоловік.
— Випиймо пива.
— Dos cervezas[75]—мовив чоловік, обернувшись до завіски.
— Великих? — спитала від дверей буфетниця.
— Так, два великих.
Жінка принесла два кухлі пива й два повстяних кружальця. Поставила кухлі на кружальця й глянула на чоловіка та дівчину. Дівчина дивилась у далину, на пасмо гір. Вони біліли проти сонця, а вся місцевість довкола була засушена й руда.
— Скидаються на білих слонів, — сказала вона.
— Зроду не бачив білого слона. — Чоловік пив своє пиво.
— Ще б пак, куди тобі…
— А чом би мені й не бачити, — заперечив чоловік. — Те, що ти так кажеш, нічого не доводить.
Дівчина подивилась на бамбукову завіску.
— Там щось написано, — сказала вона. — Що це означає?
— Anis del Toro. Це такий напій.
— Покуштуємо?
— Прошу вас! — гукнув він за завіску.
Жінка вийшла з буфету.
— Чотири реали.
— Принесіть нам два Anis del Toro.
— З водою?
— Ти питимеш з водою?
— Не знаю, — відказала дівчина. — А з водою смачно?
— Непогано.
— То як, з водою? — спитала жінка.
— Так, з водою.
— Відгонить локрицею, — сказала дівчина й поставила склянку.
— Усе в тебе так.
— Атож, — сказала дівчина. — Усе відгонить локрицею, а надто те, чого так довго чекаєш, як от і той абсент.
— Та годі-бо.
— Ти сам почав, — відказала дівчина. — Мені було хороше. Я не нудилася.
— То постараймося і далі не нудитись.
— Гаразд. Я й старалася. Я сказала, що оті гори схожі на білих слонів. Хіба не вдале порівняння?
— Дуже вдале.
— Я хотіла покуштувати цей новий напій. Ми ж тільки те й робимо, що оглядаємо все і куштуємо нові напої.
— Мабуть, що так.
Дівчина знову подивилася на гори.
— Гарні гори, — мовила вона. — Насправді вони не схожі на білих слонів. Я мала на думці лиш те, що вони біліють за деревами, наче слони.
— Може, вип'ємо ще?
— Гаразд.
Подув теплого вітру гойднув бамбукову завіску до самого столика.
— А пиво смачне, холодне, — сказав чоловік.
— Добре пиво, — сказала дівчина.
— Це справді зовсім проста операція, Джіг, — промовив він. — Власне, це навіть і не операція.
Дівчина дивилася вниз, на ніжку стола.
— Я певен, що ти й незчуєшся, Джіг. Це майже нічого. Все робиться з допомогою повітря.
Дівчина мовчала.
— Я поїду з тобою і весь час буду біля тебе. Просто пустять повітря, а далі все піде само собою.
— А що потім?
— Потім нам знову буде добре. Так, як було раніш.
— Чому ти так гадаєш?
— Це ж єдине, що в нас негаразд. Єдине, що заважає нам бути щасливими.
Дівчина звела очі на завіску, потім простягла руку і взяла пальцями два бамбукових разки.
— То ти гадаєш, що потім усе стане гаразд і ми будемо щасливі…
— Я певен. Тобі нема чого боятися. Я знаю багатьох, які це робили.
— Я теж, — сказала дівчина. — І потім усі вони були страшенно щасливі…
— Ну, коли не хочеш, то й не треба. Я ж тебе не примушую. Але я знаю, що це дуже просто робиться.
— І ти справді цього хочеш?
— Я вважаю, що так буде найкраще. Але зовсім не хочу, щоб ти це робила всупереч своїй волі.
— А якщо я це зроблю, тоді ти будеш щасливий, і все буде як раніш, і ти мене кохатимеш?
— Я й так тебе кохаю. Сама знаєш, що кохаю.
— Знаю. Але тоді знов усе буде добре, і коли я скажу, ніби щось там схоже на білих слонів, тобі сподобається?
— Авжеж. Мені й тепер подобається, але я просто не можу думати про такі речі. Ти ж знаєш, який я, коли мене щось тривожить?
— А якщо я це зроблю, тебе ніщо не тривожитиме?
— Про це нема чого тривожитись, воно ж зовсім проста річ.
— Тоді я зроблю це. Бо до себе мені байдуже.
— Тобто як байдуже?
— Байдуже, та й годі.
— А от мені до тебе не байдуже.
— Зате мені байдуже. Я зроблю це, і все буде чудово.
— Коли так, то я цього не хочу.
Дівчина підвелась і пішла в кінець станції. По той бік колії на березі Ебро були поля та дерева. А вдалині, ген за річкою, височіли гори. Полем бігла тінь від хмарини, а за деревами видніла річка.
— І все це могло бути наше, — промовила вона. — Усе могло бути наше, а ми з кожним днем робимо його неможливішим.
— Ти щось сказала?
— Я кажу, що все могло бути наше.
— Усе й так наше.
— Ні, не наше.
— Цілий світ наш.
— Ні.
— Ми можемо поїхати куди завгодно.
— Ні, не можемо. Тепер світ уже не наш.
— Наш.
— Ні. Що вже раз утрачено, того ніколи не вернеш.
— Для нас нічого не втрачено.
— Що ж, побачимо.
— Іди в затінок, — сказав він. — Не треба себе так настроювати.
— Я ніяк себе не настроюю, — відказала дівчина. — Просто я знаю.
— Я не хочу, щоб ти робила те, чого тобі не хочеться…
…Ані те, що може мені зашкодити, — сказала вона. — Я знаю. Чи не випити нам ще пива?
— Добре. Але ти зрозумій…
— Я розумію, — мовила дівчина. — Може, годі вже про це?
Вони сіли за столик, і дівчина звернула очі на гори, що підносились над вигорілою долиною, а чоловік дивився то на неї, то на стіл.
— Ти повинна зрозуміти, — сказав він, — я не хочу, щоб ти це робила з примусу. Коли це для тебе щось важить, я згоден на все.
— А для тебе нічого не важить? Якось би воно було.
— Звичайно, важить. Але мені потрібна тільки ти. Нікого більше я не хочу. І я знаю, що це зовсім просто.
— Звичайно, ти знаєш, що це зовсім просто.
— Кажи собі хоч що, а я таки це знаю.
— Слухай, якщо я попрошу, ти зробиш для мене одну річ?
— Усе, що ти скажеш.
— То я тебе прошу, прошу, прошу, прошу, прошу — замовкни!
Він нічого не