Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Зате нам самим усе було зрозуміле в «Кова», у тому багатому й теплому кафе, не надто яскраво освітленому, часом гамірному й прокуреному, де за столиками завжди сиділи дівчата, а на прибитих до стіни поличках лежали ілюстровані ясурнали. Дівчата в «Кова» були великі патріотки, а згодом я дізнався, що в Італії взагалі найпалкішими патріотками були завсідниці кафе, — гадаю, такі вони лишилися й понині.

Юнаки, з якими я водив товариство, спершу дивилися на мої медалі шанобливо й питали, за що я їх заслужив. Я показав їм свої пишномовні атестації, де було чимало всіляких fratellanza та abnegazione[73], але по суті, коли відкинути гучні слова, виходило, що медалі дано мені тільки за те, що я американець. Після того їхнє ставлення до мене трохи змінилося, хоч я й лишився для них товаришем, на відміну від інших чужинців. Я був їхній товариш, але відтоді, як вони прочитали ті папери, я назавжди перестав бути одним із них: вони ж бо воювали зовсім по-іншому й медалі свої дістали за інше. Щоправда, я був поранений, одначе всі ми знали, що поранення — це, зрештою, чиста випадковість. І все-таки я не соромився своїх нагород, а іноді, після кількох чарок, мені починало здаватись, ніби і я вчинив усі ті подвиги, за які вони дістали свої медалі; та, повертаючись пізно ввечері безлюдними вулицями повз темні крамниці, щулячись від холодного вітру й намагаючись триматися ближче до ліхтарів, я усвідомлював, що ніколи б не спромігся на таке, — я надто боявся померти і часто вночі, лежачи сам у ліжку, охоплений страхом перед смертю, довго думав про те, щб буде, коли мені знов доведеться піти на фронт.

Ті троє з медалями були наче мисливські соколи, а я не був сокіл, хоч декому, хто ніколи не полював, міг би видатись соколом; та вони, ті троє, розуміли все краще за інших, і ми помалу розійшлися. Зате з юнаком, що був поранений свого першого дня на фронті, ми лишилися добрими приятелями, бо йому вже не судилося дізнатись, як би він себе показав, отже, і його ніколи не визнали б за рівного, а мені він подобався тим, що, можливо, й з нього не вийшло б сокола.

Майор, що був колись чудовим фехтувальником, не вірив у хоробрість і той довгий час, що ми просиджували в своїх лікувальних апаратах, уживав на виправлення моїх граматичних помилок. Якось він похвалив мою італійську вимову, і відтоді ми досить жваво розмовляли між собою по-італійському. Та якось я сказав, що ця мова, як на мене, надто легка, щоб нею серйозно цікавитись: усе в ній так просто висловити.

— Авжеж, — сказав майор. — Тільки чого тоді ви не зважаєте на граматику?

Отож ми взялися до граматики, і враз італійська мова стала така важка, що я вже й говорити до нього боявся, поки не опаную всю ту науку.

Майор приходив до госпіталю дуже справно. Здається, не пропустив жодного дня, хоч я певен, що він не вірив у ті апарати. Та й ніхто з нас тоді в них не вірив, і одного разу майор так і сказав: усе це, мовляв, дурниці. Апарати були нові, і саме на нас їх випробовували. Це чисте безглуздя, сказав він, «умоглядна вигадка, як усі теорії». А за те, що я й досі не навчився граматики, він назвав мене нікчемним безнадійним тупаком, а себе дурнем, що морочиться зі мною. Невисокий на зріст, тендітний, він рівно сидів у кріслі, засунувши праву руку в апарат і втупивши очі в стіну перед себе, тим часом як шкіряні паси метлялися вгору-вниз обабіч його пальців.

— Що ви будете робити після війни, якщо вона тільки скінчиться? — запитав він мене. — Стежте за граматикою!

— Повернуся в Америку.

— Ви одружені?

— Ні, але думаю одружитись.

— То ви таки справді дурень, — сказав він і вигляд мав дуже сердитий. — Людям не слід одружуватись.

— Чому, signor maggiore?[74]

— Не називайте мене «signor maggiore».

— Чому людям не слід одружуватись?

— Не можна одружуватись. Не можна… — сказав він спересердя. — Коли вже людина має втратити все, не треба ризикувати ще й цим. Не треба нічим ризикувати. Треба брати лиш те, чого не можна втратити.

Він говорив дуже сердито й гірко, дивлячись просто себе.

— Але чому людина неодмінно має все втратити?

— Бо втратить, — відказав майор, не відводячи очей від стіни. Тоді поглянув униз, на апарат, висмикнув з-поміж насів свою маленьку, всохлу руку і щосили вдарив нею по стегну. — Усе втратить! — Він майже кричав. — І не суперечте! — Тоді гукнув служника, що наглядав за машинами: — Зупиніть цю бісову штуку!

Він вийшов у сусідню кімнату на світлові процедури та масаж. Згодом я почув, як він питає лікаря, чи можна подзвонити по телефону з його кабінету, а потім він причинив двері. Коли він повернувся, я вже сидів біля іншого апарата. На майорі був плащ і кашкет. Він підійшов до мене й поклав руку мені на плече.

— Даруйте, будь ласка, — мовив він і поплескав мене по плечу здоровою рукою. — Я не хотів вас образити. Щойно померла моя дружина. То ви вже пробачте мені.

— О… — сказав я, враз пройнявшись болісним співчуттям. — Яке горе…

Майор стояв, закусивши нижню губу.

— Мені дуже тяжко, — озвався він нарешті.— Ніяк не можу з цим примиритися. — Він дивився повз мене у вікно. І раптом заплакав. — Просто несила з цим примиритися, — сказав він, і голос його урвався. Тоді, плачучи й кусаючи губи, із слізьми на щоках, високо підвівши голову і втупившись у простір невидющими очима, він по-солдатському струнко пройшов повз апарати й зник за дверима.

Лікар розповів мені, що майорова дружина, зовсім ще молода, з якою він одружився лише тоді, коли його, як інваліда, визнали непридатним до фронту, померла від запалення легень. Слабувала вона всього кілька днів. Ніхто не думав, що вона помре.

Три дні майор не приходив до госпіталю. Потім з'явився о тій самій годині, що звичайно, з чорною пов'язкою на рукаві мундира. На той час на стінах уже висіли великі оправлені фотографії всіляких каліцтв до і після лікування в апаратах. Перед майором були три знімки із зображенням рук, що спочатку були такі самі, як і в нього, а після лікування стали нормальними. Не знаю, де їх роздобув лікар. Я завжди гадав, що нас перших лікують тими апаратами. Та майорові було байдуже до фотографій — він весь час дивився у вікно.