Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Сагайдачний, вернувши вiд кошового, каже до потурнака:
- Ходи, вашмосць, зi мною до церкви…
На те слово потурнак задрижав усiм тiлом i каже:
- Я боюсь переступити порiг божого дому, щоб мене господь не покарав на мiсцi.
- Не бiйсь! Знай, що Бог не хоче смертi грiшника. Я тебе проведу аж до попа. Тобi треба висповiдатися i прийняти покуту, яку тобi наложать. Вiд того тобi на серцi полегшає. Уповай на Боже милосердя. Тобi i перед козацтвом гладше пiде дiло. У сьому буде вже моя голова. Я вже говорив з кошовим про тебе, i завтра збирається велика рада. Кошовий менi поможе, товариство тобi простить i заживеш мiж козацтвом давнiм лицарським життям.
Iван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не мiг iти власною силою, i держався руки Сагайдачного. Вiн хитався, мов п'яний. Пiшли так у церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли вiн йшов пiд руку з Сагайдачним, нiхто не посмiв його зачiпати.
На порозi церкви Iван впав навколiшки, бив себе в груди i плакав.
Вийшов їм назустрiч пiп.
Сагайдачний каже:
- Оцей каючийся грiшник приступає со страхом i трепетом до сповiдi. Бiльше тобi, отче, говорити не треба, бо се вже не моє дiло.
Сагайдачний лишив Iвана в церквi i пiшов на майдан.
Пiп приказав зачинити церкву, i розпочалася сповiдь…
Сагайдачному аж навкучилося ждати. Вiн не хотiв, щоб потурнак сам вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого куреня, балакав з козаками, а сповiдь не скiнчилася.
Аж вийшов пiп з церкви i прикликав Сагайдачного.
Насеред церкви лежав на помостi, навхрест руки розвiвши, потурнак Iван.
Вiзьми його з собою, пане Конашевичу, а то околiє чоловiк… Такого щирого каяття я ще не бачив…
Сагайдачний нахилився i взяв його за одежу.
- Устань, товаришу, пiдемо обiдати. Господь простив тобi твої грiхи.
Iван встав. У нього були червонi очi вiд плачу. Пiшов з Сагайдачним, мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.
- Хто се?
- Се той потурнак, котрого Сагайдачний привiз iз Варни.
- Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.
Другий козак каже:
- Вiн пiд рукою Сагайдачного. Не раджу нiкому його зачiпати. Сагайдачний добрий чоловiк, але зачiпати його небезпечно.
Потурнак, увiйшовши в хату, приклякнув перед iконою i став молитися, i так моливсь довго-довго, їсти не хотiв нiчого i просив Сагайдачного, щоб йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провiв у церкву запричащатися. Цiлу службу Божу лежав у притворi хрестом. До причастiя треба його було пiдвести пiд руку, як недужого. Як вернулися у домiвку, потурнак кинувся Сагайдачному в обiйми i став дякувати.
- Тобi, отамане, одному подякувати за спасiння моєї душi. Тепер я себе щасливим почуваю. Хоч би нинi присудило товариство розiрвати мене кiньми або настромити на кiл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське менi тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.
- Слухай, Iване, зараз збирається радне коло. Не роби собi з того нiчого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути.
В тiй хвилi вдарили на майдан в литаври. З усiх сторiн сходилося козацтво. Кожний був цiкавий почути, чого їх кличуть.
Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всi сторони, говорив:
- Панове отамання i усе сiчове товариство, лицарство!
Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звiстити вам про славний похiд на турка, бо вже всi про се, здоровi, знаєте. Багато з вас у сьому походi були, i вони розповiли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповiстити, яку добичу привезли на Сiч нашi славнi лицарi-молодцi. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.
Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: "Слава!"
Скiнчився реєстр тим, що визволено з турецької неволi шiсть тисяч християнських бранцiв.
Тепер кошовий говорив далi:
- А чия в цьому найбiльша заслуга, панове товариство? Правда, що без вiйська, то кожний найкращий ватажок нiчого не зробить, та коли знову найкраще вiйсько не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада…
- Правда! Правда! Добрий ватажок за половину вiйська стане.
- Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiдносячи шапки вгору. - Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?
Сагайдачного випхали на пiдвищення, i вiн кланявся на всi сторони.
- Тихо! Сагайдачний буде говорити!
- Панове отамання, i ви, мої добрi, щирi i вiрнi товаришi! За що ви мене славите i величаєте? Я лише думку пiддав, щоб йти на Варну, а похiд повiв i все запорядив наш славний отаман Жук, вiн там i голову поклав, його тiло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на сiчовому кладовищi поховати. Та буря на морi затопила його враз з байдаком, i вiн на днi моря спочиває. Царство йому небесне i слава на вiки вiчнi, йому треба подякувати, його досвiдному отамануванню, а не менi.
- Що й казати, - говорив хтось з гурту, - а Варнянський замок таки ти здобув, не хто другий…
- А хто нас так хитро вивiв iз матнi, як не ти?
- Нi, не я, товаришi. На здобуттi замку був моїй роботi кiнець. I коли ми були у найбiльшiй небезпецi, коли турецький флот з Бургаса сидiв вже нам на спинi, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвiду у морськiм походi. Тодi послав нам Господь на щиру пораду мудру i досвiдну голову, i це нас врятувало вiд неминучої загибелi. - В цю хвилю коло заворушилося, i всi були цiкавi знати, про кого Сагайдачний думає. - Та цьому не кiнець, - говорив Сагайдачний. - Той самий чоловiк славно убрав у шори очакiвського пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опiсля в лиманi спалили, видурив вiд нього двадцять тисяч золотих турецьких цехiнiв i не взяв з цього нi шага для себе, а все вiддав сiчовому товариству.
Коло розступилося, i тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах потурнака i поставили перед Сагайдачним.
- Боже провидiння заставило одного славного козака, що побував у турецькiй неволi, потурчитись. Се дало йому спромогу вивчитись турецької мови, звичаїв, пiзнати всi бусурменськi штуки, розвiдати усi скритки у Варнянськiм замку. Коли його невольники пiймали, хотiли його, живого, кинути в огонь. Та
