Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Перший раз прийняв їх мурза дуже непривiтно. Вiн розкричався, вiдгрожувався на Польщу, що його свiтлiсть хан забожився знищити її огнем i мечем за те, що вона не здержує цих шайтанiв-козакiв, а вони смiють непокоїти татар i Високу Порту.
Цей перший татарський достойник, котрого стрiнули, був собi замiтний чоловiчок. Низького приземистого росту, з великим животом, товстяк. У нього було округле, жиром обросле жовтаве лице. Його косо поставленi чорнi очi з бiдою дивились на свiт з товстої пики. У нього були рiденькi вусики i така ж борода, яку безвпинно гладив товстою рукою з короткими пальцями. На ньому був шовковий засалений каптан.
Коли йому вклонилися, вiн надув губи i показував себе дуже важним, та став кричати.
Як вже викричався, Iван Iскра вклонився йому ще нижче i заговорив:
- Оскiльки нам вiдомо, то в останнiх часах козаки сидiли тихо i не робили правовiрним нашим приятелям нiякої шкоди.
- Як смiєш таке говорити? Хiба не знаєш, що вони недавно пробували напасти на Варну, лише що чуйне ухо i всевiдуче око падишаха - щоб вiн жив вiчно - заздалегiдь вiдкрило сей злочинний намiр, i вiрнi вiйська його султанської милостi не допустили до того i витопили цих псiв до одного.
- Коли їх витопив, то добре їм так, i Велика Порта не мала з того жодної шкоди, а слава падишаха - щоб вiн жив тисячу лiт - рознеслась по усьому свiту на великий пострах всiх невiрних, - вiдповiв Iскра.
- Певно, але вже сама така думка - то така безличнiсть, що варто її, як слiд, покарати. Пiдождiть, ми вам ще за се вiдплатимо, вашi села i городи пустимо з димом, а вас у сирiвцях сюди приженемо.
- Ваша милiсть, безвинно на нас сваритесь i шкодите своєму многоцiнному здоровлю. Ми нiчого бiльше, лише посли, а послiв всi народи шанують. Коли падишах i його ханська свiтлiсть - щоб їм Аллах дав тисячу лiт прожити - задумали своєвольство козацьке покарати i винищити їх, то його милiсть, наш король, був би з сього дуже радий. Козацтво нам дуже не на руку, i маємо з ними багато клопоту. Через сих гiльтаїв приязнь мiж Польщею i Великою Портою дознає ущерби… Ми їдемо за дiлом у Кафу, i нам пильно. Тому прохаємо вашу милiсть перепустити нас i допомогти їхати далi. Хай се не обидить вашу милiсть, що, цiнячи його лицарську вдачу, зложимо у ваших нiг найпокiрнiше малий подарунок,
Iван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець з червiнцями i передав мурзi.
Мурза зважив в руцi його вагу i зараз подобрiв…
- Про мене, воно правда, що ви за других не винуватi. Коли хочете їхати?
- Як ваша милiсть позволите, то хоч би i зараз.
- Гаразд! А тепер будьте моїми гостями, - вiн плеснув у долонi, i зараз служба принесла каву i чубуки.
Тепер сидiли всi на тапчанах.
- Вашмосць, бачу, побував у Турцiї, - заговорив мурза до Iвана, - бо добре по-турецьки балакаєш i нашi поведенцiї знаєш…
- Його милiсть, наш пан i король, посилав мене частенько з посольством до Стамбула. Я там не раз жив цiлими мiсяцями, а навiть мав щастя оглядати моїми недостойними очима лице сина сонця, повелителя всiх вiрних, падишаха…
- У Стамбулi, либонь, гарно жити? - перебив мурза.
- Як у сьомому небi пророка…
Мурза став випитуватися за падишаха, великого вiзира, достойникiв, а Iван городив йому таке, що самому хотiлося смiятись.
- А бачив ти огороди падишаха?
- Я сього недостойний. Невiрному навiть невiльно тi слова вимовити, невiльно подумати, бо коли би i в снi виговорився, то йому б язик врiзали. В тих огородах султанський гарем…
Iван, вимовляючи те слово, прислонив собi лице долонями, начеб справдi в тiй хвилi султанськi одалiски побачив…
- Бачу, що ти бувалий чоловiк i нашi святi звичаї знаєш, наче муслєм… Нiкому не вiльно до нашого гарему заходити…
- Авжеж, я мав щастя бути в огородi великого вiзира. Ми дуже гарно з собою жили i раз, коли його милiсть був у добрiм i веселiм настрої, мене там завiв… Я бачив його гарем…
- Дивне диво, аж вiрити не хочеться… Що ж ти там бачив?
- Те, що я бачив, також i неiмовiрне… Рай, та й годi…
- Гарнi одалiски? - спитав мурза i облизався.
- Вибач, ваша милiсть, але менi цього говорити не вiльно. Правовiрний муслєм такого питання ставити не може.
Iван повторював цi слова з докором, а мурза вже бiльше не питав. Мiж цими трьома шляхтичами, якi там були, один розумiв турецьку мову. Прислухаючись тiй розмовi, вiн, щоб не розсмiятися вголос, частенько кашляв i притикав собi рота рукою.
Аж мурза це завважив.
- Чого ти так кашляєш?
- Не звик до вашого чубука, закрiпкий для мене…
Гостина скiнчилася, i гостi вибралися далi. Дiстали вiд мурзи письмо, що нiхто не смiє їх по дорозi чiпати аж до Кафи i з поворотом.
Їм було вiльно їхати кудою захочуть.
Мурза запрошував їх до себе, як будуть вертатися, а будуть йому любими гостями. Бо вiн хоч муслєм, то як лицар вмiє оцiнити послiв лицарського народу i дуже їх полюбив. Як вже були в дорозi i Iскра розповiв товаришам свою розмову з мурзою, то усi трохи не заморились смiхом…
Їхали у Кафу навпростець. Сагайдачний пильно розглядав околицю, полишався частенько позаду i значив собi дорогу на кусочку паперу.
- Дивно менi, - каже Пшилуцький, - що вашмосць iнтересуєшся так усiм i на ту татарську погань стiльки уваги звертаєш.
- Для мене се iнтересна новiсть. Хочу, впрочiм, запам'ятати добре дорогу, як будемо вертати…
Подорож йшла без пригоди. В улусах виказувались перепусткою, всюди їх приймали i перепускали.
Нарештi заїхали до старого татарського города Єскi-Крим, де була колись ханська столиця. Звiдсiля можна було за кiлька годин заїхати у Кафу, по-турецьки Кефа. Конi дуже знемоглися, i треба було тут перепочити до завтра. Iскра зараз написав письмо до Кафи, де були польськi бранцi, i послав туди татарина. Поляки дуже тривожилися, боячись, щоб не приїхали запiзно. Iскра написав, що посли вже їдуть i везуть окуп.
На другий день побачили Кафу. Сагайдачний думав, що побачить город сильно укрiплений, а тим часом того не
